Римма з чоловіком жили у непромисловому, тихому районі Маріуполя і сподівались, що його не бомбитимуть. Але вийшло зовсім навпаки

Мені зараз 62 роки, а мамі - 82. У Маріуполі нас війна застала. Були з мамою разом на  четвертому поверсі в її квартирі, просиділи під бомбами до 28 березня. 

Біля нашого дому 6 березня було сильне бомбування, і в нас у кімнаті повибивало шибки і пошкодило балкон. Було дуже холодно. 28 лютого в нас уже не було опалення, а з 2 березня не стало зв'язку, не було ні води, ні їжі. Газ у нас пропав 9 березня. Ми були в дуже складних умовах із мамою вдвох. Чоловіка на той час не було у місті, тому виїхати ми ніяк не могли. А коли вже він зміг добратися до нас – це було 25 березня, – то ми змогли виїхати з Маріуполя трошки пізніше. Нам пощастило, що наша машина була цілою.

Чоловік пішов у гараж - нам дуже пощастило, що наша машина вціліла. А гаражі поряд були дуже розбомблені. 

Ми виїхали в Мелекіне, бо чули, що там можна було залишитися. Але там було дуже багато народу. Тоді ми доїхали до Урзуфа і пробули там деякий час. Ми ще надіялися, що повернемося в Маріуполь. В перших числах травня чоловік туди поїхав, а потім повернувся і сказав, що і наша квартира, і мамина стоять без вікон - усе повибивало. А біля нашої квартири, у сусідньому під'їзді, немає восьмого і дев’ятого поверху. А в нас - якраз восьмий поверх. Тому не можна було повертатися ні в одну з квартир. І тоді ми з Урзуфу вирішили вибиратися у вільну Україну. 

Через Запоріжжя виїхали. Були друзі, які їхали в сторону Борисполя, і ми туди поїхали, залишилися у друзів. А потім тут орендували квартиру, і зараз ми проживаємо всі втрьох у Борисполі.

Ми жили в Приморському районі Маріуполя, де немає ні заводів, ні підприємств. 

Біля нас - море, тихо, і ми сподівалися, що це так і залишиться тихим куточком. Але його так бомбили! Це було дуже страшно. Не було ні хвилинки тиші. 

Лякали не холод і голод, а бомбування – таке, що вуха закладало. Коли ми виїхали і в перші дні опинилися в тиші, то повірити не могли, що таке може бути. Бо через нас там летіло все, що тільки можна було. Перед домом вирви були здоровенні. Потім, коли ми вже виїхали, бої йшли недалеко від нас. А незабаром після нашого виїзду телефонували сусіди, казали, що в будинок навпроти маминого було влучання. Його вже немає, знесли. 

Ми надіялися, що минулого літа війна закінчиться, а зараз я й не знаю, що сказати. Через усі ці події у мами рак діагностували, операцію їй зробили. Нам зараз дуже важко в Борисполі. Дуже хотілося б повернутися в Маріуполь. Ми думали, що вийдемо на пенсію, будемо спокійно жити, на море ходити, але такого не сталося.