Я жила, працювала і не передбачала, що буде війна. Робила ремонт в квартирі й чекала сина в гості в березні. А потім війна почалася. Я жила у своєму домі з сусідами по під’їзду. По місту не ходила, нікуди не бігала. Просиділа у квартирі та в під'їзді, могла спостерігати тільки те, що відбувається у нас у під'їзді або те, що видно у вікно. Бог милував, на наш дім бомба не впала.

Що в нас було з продуктів, те і розтягували. Води було 40 літрів. Коли мала можливість, дощову збирала, сніг топила. І от, коли вже залишалася одна склянка води, спілкувалася з сусідами, з молоддю – і прозвучало слово «бойлер». А у мене ж також є. І я спустила 40 літрів води з бойлера. Та це вже було 15 березня, а 17-го я виїхала. Ту воду я залишила сусідам.

Шокувало, що людей вбивали всіма можливими способами. Стільки знайомих загинуло!

Я була одна, і машини в мене не було. Взагалі, я з самого початку хотіла виїхати. І щойно з’явилася перша можливість – я просто попросилася у молоді, щоб мене забрали, коли виїжджали. І вони погодились. Один чемодан, кішка і я. Спочатку в Бердянськ, потім у Запоріжжя, а згодом - у Київ до сина. Так тут і мешкаю.

За той час, поки була в Маріуполі, я заплакала тільки один раз. А зараз, мабуть, відбувається невроз або якийсь стан усвідомлення, що нас попереду чекає. Стільки людей гине! Роботи немає, квартира – на окупованій території. Я відпрацювала стільки часу! У мене там був магазин, а тепер його немає. У мене нічого немає. І що буде завтра? 

Я хотіла б повернутися у свій рідний Маріуполь. Нехай буде й не так, як раніше, але щоб я могла там жити. Щоб у сина все складалося добре. Щоб Україна наша була незалежною. Щоб Путін сидів на лаві підсудних і судили всіх причетних. Я вважаю, що кожна людина в Росії причетна до цієї війни, і я хочу, щоб усі були покарані. Це моя мрія.