Сидорук Софія, 11 клас
Городищенський ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гербич Галина Віталіївна

Війна. Моя історія

Звичайний вечір, буденні справи і такий страх перед наступним днем, адже лінь подолала бажання щось робити і взагалі йти в школу. Ніч, це була ніч, що перевернула усе навколо. Здається, що ми усі подорослішали за хвилину. Ранок 24 лютого 2022 року розділив усе на "До" і невизначене "Після". Ми прокинулись від гучних звуків. Невже гроза в кінці зими? Вибухи! Тато знає цей звук і ні з чим не сплутає. 2017 рік Луганська область... Вибух... Пряме влучання ракети... Госпіталі... Постійне лікування... Усе це глибоко закарбувалось в пам'яті мого тата і всієї нашої сім'ї. Батьки ходили з панічним поглядом, адже знали про війну трохи більше, ніж усі наші близькі. Було враження, що мама з шаленою швидкістю робить гарячий сніданок однією рукою, а другою збирає в папку усі важливі документи. Безкінечні дзвінки рідних, перше повідомлення зі школи : "Діти залишаються вдома з батьками. Навчальні заклади не відчиняють!".Мені стало дуже страшно- я зрозуміла, що почалась війна.

Всепожираюча, руйнівна сила пронеслась моєю Україною, залишаючи після себе горе, страждання і душевну порожнечу. Ніхто не розумів, що відбувається і що робити далі. А якщо бойові дії розпочнуться поруч?... Книжки, фільми про війну: як я не любила такий сюжет, а тут раптово ти стаєш героєм цього персонального фільму жахів.

Раптово пролетів літак, тато несамовито прокричав : " Падайте на землю! Ні, це наші! Вставайте". Мама в паніці бігала під час кожної тривоги до авто і була готова їхати куди-небудь, в будь-яку чужу країну, тато ходив і заспокоював нас.

Небо. Я так люблю небо, особливо зоряне. Нещодавно у мене був день народження, це було гарне свято, а подарунком від батьків була подорож. Мій перший переліт літаком. Ми летіли вночі, зорі були так близько, що, здається, можна було їх збирати руками. Одна ніч змінила цю любов на жах і фобію. Нічна тривога, а у мене такий міцний сон за кілька днів, я підскочила, мій погляд зосереджений на вікні, а там моє улюблене небо: все в сяйві, немов вмивається кров'ю, і у тому вогні згоріла любов, а з'явився лише страх.

Минув тиждень, два, ми усвідомили, що відбувається довкола. Чоловіки, батьки, брати були мобілізовані до ЗСУ. Абсолютно усі долучились до загальної доброї справи - допомагати ЗСУ. Ніби деталі одного механізму, кожна людина була важливою: варити вареники, плести маскувальні сітки, виготовляти окопні свічки та багато чого іншого. Здавалося, що без нашої допомоги наші воїни не вистоять. І ми допомагали чим могли. Мабуть, неможливо зараз залишатися байдужим до всього, що відбувається на нашій землі. Кожен на своєму місці, робить все можливе заради спільної перемоги.

Коли твоїх рідних немає на передовій, це одне відчуття війни, але коли найближчі знаходяться в обороні нашої країни - серце переповнене іншими переживаннями. Усі вдома чекають ранку, щоб почути рідний голос, і такі заповітні слова: " Все добре". Наші титани... Вони тримаються, ще й нерідко підтримують побратимів, і, найголовніше,- завжди залишаються людьми.

Інколи хочеться плакати і пожаліти себе:"Чому я так швидко подорослішала? Мені так подобалось моє попереднє життя! Весь інтернет в новинах, а не в смішних відео! Чому я не можу спланувати своє майбутнє? Невже я чимось провинилась чи когось образила, що мене прийшли вбити? ". Такі страшні думки. Але ми вчимось з цим жити. Ми віримо в краще і знаємо, що перемога буде за нами.

Тримаймося. Усім потрібно знати й усвідомлювати те, якою ціною українці здобувають перемогу. Нашим захисникам зараз дуже важко, попереду зима, їм багато чого бракує. Ми повинні донатити, допомагати, адже, завдяки їм, ми у себе вдома, ходимо в школу, батьки працюють, життя потихеньку триває.