Родченко Владислава, студентка 2 курсу Сумського фахового медичного коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яценко Ірина Леонідівна

Війна. Моя історія

Пізно ввечері 22 лютого 2022 року, я поверталася додому зі Львова, де брала участь у конкурсі з танців, та зайняла перше місце серед багатьох інших учасників. Я їхала з конкурсу і моєї радості не було межі, я була щаслива та задоволена.

23 лютого 2022 року, прокинувшись зранку я збиралась в школу. Провела цілий день в колі своїх однокласників, розповідаючи про свою подорож. Після школи ми з друзями зібралися в кафе, щоб спланувати наш час на вихідні дні. Ми планували сходити в кафе, в кіно та прогулятися нашим містом. Але…..

24 лютого 2022 року о четвертій ранку сталося подія, яка сколихнула не тільки нашу країну, а й увесь світ. О 6:30 ранку я прокинулась для збирання до школи, але замість того щоб спокійно зібратися і провести незабутній день з друзями, я побачила схвильованих батьків. Спитавши у мами «Що трапилось?» я почула те що розділило життя на «до та після» не тільки моє, але й кожного українця.

Мама була налякана, але відповіла що почався наступ зі сторони Росії, але щоб мене не лякати, не казала що це війна. Спочатку я не розуміла, як таке може трапитись у 21 столітті? У мене в голові все змішалось. Пам’ятаю, як мама почала збирати документи, теплі речі та їжу, але їхати було просто нікуди.

Подзвонила рідна тітка моєї мами, яка живе у п’яти кілометровій зоні від кордону. Це село було першим, хто побачив наступ клятих росіян. Через село їхало дуже багато російської військової техніки, яка прямувала на Суми, щоб далі «За три дня захватить Киев», але ж не тут то було.

Чоловіки нашого міста згуртувались та дали відсіч загарбникам.

Мої бабуся та дідусь живуть не далеко від мене на першому поверсі, у них є свій підвал. Батьки відразу вирішили відправити мене та моїх двох менших сестер до них. Вдома у бабусі ми всі разом обладнали підвал. Ми спустили у підвал пляшки з водою, теплі речі, їжу, яка мала довгий термін придатності, свічки.

Почалися довгі, не спокійні, безсонні ночі. Кожного дня лунали тривоги, було чутно вибухи, почалися відключення світла по кілька годин, бо кляті росіяни били по нашій інфраструктурі. І це був лише початок...

Вороги продовжували наступати та руйнувати наші прекрасні міста та села. Такі міста як Бахмут, Гостомель, Буча, Ірпінь, Херсон – вони зруйновані вщент, нікого й нічого немає. А Охтирка, Сумського району її взагалі зрівняли із землею. І поки наші бійці недосипали, іноді навіть не вспівали поїсти, поки вони віддавали своє життя заради нашого спокою, ми продовжували жити. Українці, як і раніше продовжували ходити на роботу, діти – вчились.

Проходили дні, місяці... Наступила весна. У моєї родини є будиночок у селі, де ми кожної весни саджаємо овочі, але проблема в тому, що він знаходиться не далеко від кордону з Росією. Весь врожай, який ми збираємо, ми перевозимо до міста, та всією родиною взимку не розмірковуємо, де брати овочі. Всі овочі у нас завжди «під рукою». Але не цього року….

У воєнний час, було лячно їхати в село. Тоді ми зібралися всією родиною і стали вирішувати: Що робити? Як їхати? Чи «тихо» в селі? Зібралися з думками й вирішили, що перший поїде дідусь, так би мовити, «у розвідку». І так кілька разів, і поки він їздив було тихо. Одного разу ми вирішили їхати всією родиною. Цього разу було зовсім по-іншому.

Прокинулись ми в селі не від того, що потрібно вставати та допомагати батькам, а від того, що о четвертій ранку хата почалася здригатися. Першим вийшов дідусь і почув дуже й дуже гучний вихід ракет зі сторони загарбників.

Зайшовши до хати, він сказав швидко збиратися, одягатися в теплі речі та бігом бігти до погрібу. Було дуже страшно, дуже гучно, таке відчуття що земля з-під ніг просто пішла. І там ми сиділи аж до одинадцятої години дня. Після того, як все затихло, ми вийшли з погрібу, швиденько зібралися та й поїхали додому до міста.

Це був один день, який запам’ятається мені та моїй родині на все життя.

В той день я зрозуміла, що це війна. Війна про яку я читала тільки в книжках та бачила лише в фільмах. Я читала про це тільки в підручниках з історії, але сьогодні таке відбувається в Україні у 21 столітті. В столітті коли вже час йти в майбутнє, розробляти нові технології, покращувати економічний та екологічний стани країни, а не ділити території.

У такий важкий час не можна стояти осторонь. Тому в коледжі, в якому я навчаюсь ми всі згуртувались та плили маскувальні сітки, збирали нитки для того щоб майстрині зв’язали шкарпетки, збирали кошти на теплі речі для наших захисників.

Наша країна продовжує жити. Україна обов’язково переможе, українська нація незламна. Тому віримо в найкраще і сподіваємося на скору перемогу. Слава Україні! Смерть ворогам!