Пілат Ангеліна, учениця 8 класу Мильчанського ліцею Повчанської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гринчук Галина Василівна

Моя Україна майбутнього

«Мирного неба над головою». Ми звикли до цього побажання, вживали його не задумуючись: «Вітаю! Щастя, здоров’я, миру!».  З початком повномасштабного вторгнення нам довелося усвідомити істинну ціну та значення Миру. З чогось сталого, такого, що сприймалось як належне і, наче математична константа, незмінне, Мир став найнеобхіднішою потребою.

Це щось, що ми мали, і раптом це різко було вкрадене, відібране від нас. Недарма кажуть, що найбільше починаєш цінувати лише після того, як втратиш.

То що ж таке Мир? Очевидно, це відсутність агресора на наших територіях, це припинення вогню, відсутність смертоносних ракет, це кінець війни. Та мир – це не лише припинення збройного конфлікту. Це живі сини, чоловіки, брати та батьки. Це без страху планувати своє майбутнє. Не думати «а що як?», «а раптом?».

Мир – це розібрати тривожний рюкзак. Це не боятись ввечері лягати спати біля вікна. Це бути впевненим, що ти і твоя сім’я проснетесь вранці наступного дня. Це не боятись завтра. Не починати день зі стрічки новин і сюжетами про прильоти на територію України та кількість постраждалих.

Я вірю, що Україну все це чекає. Чекає Перемога. А з нею – Мир. Я багато думаю, якою ж стане Україна. Якою вона буде після Перемоги? Та однозначної відповіді для себе я так і не знайшла. На початку війни була абсолютна впевненість, що Україна майбутнього – це європейська, високорозвинена, оснащена новітньою зброєю, повністю відбудована держава, де мало не першими в світі будуть їздити літаючі автомобілі, переплюнувши Китай та Японію.

А як по-іншому? Весь світ спостерігає за подіями в Україні, весь світ на боці українців, з-за кордону з’являються меценати та спонсори, готові допомогти у відбудові нашої держави…

Та з часом, з усе новими трагічними подіями в Україні, прийшло розуміння: отож бо, світ лише спостерігає. А те, якими ми будемо, чи будемо ми, як нація, взагалі існувати – це залежить виключно від нас самих.

Дамо слабину, втомимось, зламаємось – і ця нечисть під назвою «росія» нас пожере. Зітре з лиця землі. Та цього не буде.

Одне я можу сказати з упевненістю: Україна буде безперечно сильнішою. Українці уже довели, що вони – «люди зі сталі». Жодна інша нація світу не проявила себе так, як це зробили українці. На жаль, для того, аби «прокинутись», розбудити в собі справжню українську козацьку ДНК, довелось заплатити надто велику ціну, яку, відверто, платимо й донині, адже не було ще дня, аби в стрічці новин не показали наслідки чергових ворожих обстрілів.

І, якщо ми хочемо справді світлого майбутнього своїй державі, якщо хочемо жити в процвітаючій країні, нам потрібно не забувати, ХТО ми є. Плекати цей вогонь у грудях, цю гордість, коли з високо піднятою головою кажемо: «Я – українець». Не забувати, що наша сила – у єдності. Лише згуртувавшись, дамо відсіч ворогу та відбудуємо державу, за яку буде не просто не соромно, а якою пишатимемось.

Я мрію, що одного ранку прокинусь, візьму телефон до рук, а там з усіх соцмереж головною найбажанішою новиною буде - «УКРАЇНА ПЕРЕМОГЛА». Це мабуть, буде найрадісніший день у житті. Уявляю собі цю мить, і з обличчя не сходить усмішка.

Мабуть, в той день усі будуть сміятись, падати в обійми одне одного і плакати від щастя. А щойно ейфорія пройде, нас чекатиме нова хвиля сліз. Та уже не від радості, а від усвідомлення, скільки людей полягло, скільки життів скалічено, скільки доль зруйновано, скільки жахіть пережито…

Так, зі звісткою про Перемогу нас очікує найрадісніший день. І найсумніший водночас. Я не дуже віруюча людина. Але у день Перемоги, я певно помолюсь. Подякую Богу, що жива. Що живі мої близькі. Подякую, що це жахіття закінчилось. Попрошу світлого Завтра. І запалю у вікні свічку пам’яті усім загиблим. Слава Україні!