Главацька Ангеліна, 10 клас
Мильчанський ліцей Повчанської сільської ради, Рівненська область, Дубенський район
Вчитель, що надихнув на написання есе: Долишня Ярослава Миколаївна
Війна. Моя історія
Спливає рік… Другий рік війни…Усього рік, а скільки подій, людей, знайомств, переживань і розчарувань, переосмислення багатьох речей.
Пізня осінь грає мелодію скрипки. Вона змушує нас сумувати. Ми міркуємо, підводимо підсумки, будуємо якісь плани, занурюємось у філософські роздуми.
Для мене, моєї сім'ї, як і для багатьох інших сімей час розділився на дві частини: до війни, війна.
До війни наша сім’я, яка складається з тата, мами, сестри Тані, брата Бориса і мене, Ангеліни, жила дружно і щасливо. Найщасливішою, вважаю, була саме я, бо була найменшою.
Ранок 24 лютого 2022 року… Ранок, який змінив життя кожного українця. Ранок, який приніс найперше страх, тривогу, розпач. Уроки у школі відмінили, по телевізору показують страшні новини. Спочатку здавалось, що це страшний сон, що він скоро закінчиться. Не вірилося, що на будинки падають бомби, що гинуть люди, що ворог увірвався на нашу землю.
А потім були сповнені тривоги дні, коли на околиці села чоловіки будували блокпост, коли у школі плели маскувальні сітки , коли щиро молилися вдома і у церкві, коли зносили одежу і продукти, коли ввечері не можна було вмикати світло в домівках, коли ошатні освітлені вулиці стали темними…
Гірше стало тоді, коли прибули перші переселенці зі сходу. Вони оселилися в порожньому будинку поруч з нами. Ми з мамою носили їм речі першої необхідності і їжу. Саме від переселенців ми почали вивчати географію по- іншому.
Війна показала неймовірну силу і мужність нашого українського народу. Люди об’єдналися для боротьби, для спільної допомоги тим, хто постраждав від війни. Родини змушені були відпускати тата, чоловіка, брата, внука, зятя, дядька захищати рідну землю від ворожої навали.
Мій брат з перших днів повномасштабного вторгнення вирішив піти захищати рідну землю. Напевно, саме тоді війна постукала сильніше у двері нашої домівки. Бориса направили на навчання в місто Житомир на місяць. Після навчання його відправили на Донеччину в місто Мар’янку. Протягом місяця мій брат з побратимами стояв за оборону міста, яке було майже знищене окупантами.
Борис розповідав, що вони були на вісімдесят відсотків оточені окупантами, і дорога до них була тільки одна, яка постійно була під сильними обстрілами. Запаси їжі в них були малі. Чотири дні вони були абсолютно без їжі і води, тому доводилось шукати їжу в завалених будинках. Все, що вдалося знайти, була літрова банка компоту, яка вже була покрита цвіллю.
Першого березня цього року брат був поранений. Будучи кулеметником, він прикривав своїх побратимів, коли вони відривалися від окупантів. Їх великими силами штурмували російські загарбники. Щоб дійти до своїх, потрібно було пройти через парк, який обстрілювали снайпери. Коли Борис підходив до своїх хлопців, які були в підвалі, перед самим підвалом втратив свідомість. Побратими побачили його і надали першу допомогу. Поранення були в живіт, спину, палці на лівій руці були посічені осколками. Під обстрілами він з побратимами виходили пішки вночі до місця евакуації. Їм, пораненим, довелося іти пішки 15 кілометрів, де їх чекав БТР. Їх повезли в місто Курахове , після того в Покровськ і Дніпро. Там їх нагодували свіжим і смачним борщем. Таким смачним і пахучим, як у мами. Четвертого березня Борис був уже в госпіталі у Хмельницькому.
Восьмого березня ми поїхали до нього в госпіталь.
Дуже довгою була нам дорога до Хмельницька. Мама все шепотіла: "Швидше, швидше". Витирала сльози, які котилися і котилися з очей.
Борис вийшов до нас, і я бігла до нього так швидко, ніби у мене виросли крила. Це була наша перша зустріч з того часу, як він пішов на війну.
Підлікувавшись, він приїхав на кілька днів додому. Мама щогодини старалась нагодувати брата чимось смачним, а він сміявся…
Потім було навчання на сапера. Після навчання він поїхав у Запорізьку область, де на даний момент зараз воює. За його сміливість та хорошу службу йому було присвоєно звання молодшого сержанта та призначено командиром відділення. Кожен день він з побратимами виїжджає в найгарячіші місця Запорізької області.
Я дуже пишаюся своїм братом. Він надзвичайно сміливий у свої двадцять років, оптиміст і великий життєлюб. Він серед тих, хто пише нову історію нашої незалежної України. Завдяки їхнім подвигам та самопожертві ми продовжуємо вчитися, продовжуємо працювати.
Цей рік був довгим, наче ціле життя. І разом з тим коротким, мов постріл. Важко підбирати слова, важко стримувати емоції. Треба знаходити сили Треба іти вперед. Продовжувати боротися.
Проти нас – величезна і непроглядна пітьма. Але чому ми стоїмо? Чому тверді у колінах і не падаємо? Стоїмо і посміхаємось у пітьму мужньо.
