Хортова Дар'я, ОДПМ 1, Миколаївський фаховий коледж культури і мистецтв

Вчитель, що надихнув на написання — Ковальчук Наталія Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли війна почалася, нічних страшних обстрілів я не чула і зранку хотіла йти до школи, але мене зупинили здивовані батьки, розповівши, що відбувалося вночі. Мої мрії та плани були зруйновані, я впала у відчай і дуже хвилювалася за своїх друзів.

Перші пів року сильно бомбардували, будинок трусило, було багато жертв, кожен день проходив в коридорі, спала в ванній. Це був справжній жах.

Одного разу біля мого дому вибухнула заборонена касетна бомба. Порізало усі дерева в зоні вибуху та пошкодило будинки. Потім прилітало чимало снарядів у будинки поблизу.

Довгий час ми нікуди не їхали, сиділи вдома і не тікали, поки обстріли не стихли. Пізніше вирушили до Польщі, де на перші дні зупинилися в притулку для українських біженців. Нам дали лежаки та безкоштовну їжу. На той час полякам уже набридли біженці з України, і було видно, що вони це все вимушено роблять для нас.

Коли я гуляла містом, перехожі польською скаржилися, що наших вже бачать більше, ніж своїх, що майже всі ми не знаємо польської і при цьому живемо тут і їмо їх харчі.

Через декілька днів ми знайшли місце в одному з хостелів в селі біля містечка Блонь. Цей хостел був безкоштовний, спеціально для біженців. Але серед жителів ладу майже не було і постійно були якісь суперечки, напруження, як серед дорослих, так і серед дітей. Дуже сумно, що українці не жили в злагоді. Ми прожили там декілька місяців, а потім повернулися в Україну. Поки були в Польщі, дуже сумували за своєю кішкою, за рідною домівкою. Ми були дуже раді поверненню на Батьківщину. Щасливі, що наша квартира вціліла, що з кішкою все добре, адже ми її віддавали тітці. Як би в Польщі гарно, безкоштовно та смачно не було, а в рідному краю смачніше, краще та затишніше.

Минуло багато часу від початку війни , і бачимо, що люди починають все з більшим розумінням ставитися один до одного. До нашого від’їзду в Польщу в Миколаєві було багато херсонців, і багато хто ставився до них, як поляки до українців. Та й самі херсонці поводили себе не завжди чемно. Зараз помічаю, що всі ставляться один до одного толерантно, так, ніби всі близькі один одному. Єдине, що, на жаль, не змінилося і до чого не можна звикнути – обстріли.

Я дуже хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилася. Мрію, що настане мирне життя і ми знову зустрінемось з одногрупниками й вчителями в аудиторії. Вірю, що знову можна буде виходити з дому і гуляти з друзями вулицями нашого прекрасного міста-героя Миколаєва, не боячись ракет, шахедів та їх уламків. Для молоді всюди будуть відчинені двері. Ми матимемо можливості для розвитку й творчості у рідній країні на благо нашої держави.

Слава Україні!