Комарницька Ірина Валеріївна, вчителька фізичної культури ліцею «ЮВЕНЕС» м. Сєвєродонецька

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року змінило моє життя (як і мільйонів українців) різко і кардинально. Спочатку була повна втрата розуміння та орієнтації в тому, що відбувається. Потім прийшов відчай та незграбні спроби якось призвичаїтись до повністю змінених реалій. Евакуація. Пошуки втрачених сенсів та можливостей для подальшого існування. А ще через деякий час – віра у власні сили та можливості для розвитку в собі стійкості та спротиву до життєвих випробувань.

Все своє свідоме життя я працювала у маленькій сільській школі на Луганщині і була щаслива своєю роботою. У 2014 році війна пройшлася нашою Золотарівкою, залишивши свої сліди. Але з роками рани затягнулися і життя поступово увійшло у свої береги. Щоб бути зруйнованим вщент у 2022 році.

Влітку 2022 року наше село перестало існувати – з появою окупантів всі мешканці Золотарівки покинули рідне село і виїхали 

(хто куди), оскільки жити там вже не було ніякої можливості – село було «стерте» артилерією ворога.

Виїхала і моя сім'я. Це було непросте, але необхідне рішення. Біль від втрати всього, що було сенсом життя, що оточувало і підтримувало, у що вкладувалися сили, енергія, здібності і час, залишається і зараз, але ми навчилися стримувати цей біль і будувати своє життя спочатку.

Після втрати звичного життя і роботи (нашу Золотарівську школу було закрито влітку 2022 року) почалися пошуки нових сенсів. Для людини, що все своє життя прожила на одному місці, це було складно. Але, як кажуть, дорогу долає той, хто рухається. Зараз я вчитель у Ліцеї «ЮВЕНЕС» міста Сіверськодонецька Луганської області. Хоч наш навчальний заклад працює виключно онлайн, ми перебуваємо у різних куточках України та Європи, але нас об'єднує любов до рідної Луганщини, бажання зберегти наш навчальний заклад для повернення до рідного міста і жагуче прагнення до цього повернення.

Мій шлях протягом цих 1000 днів мало чим відрізняється від долі мільйонів моїх співгромадян. Так же, як і сотні тисяч інших переселенців, знімаю житло, намагаюся наповнити своє життя сенсами і подіями, що допоможуть гідно пройти це випробування, що знову випало на долю українців. А ще відчуваю, як вирує в мені (як ніколи раніше) неймовірна жага до життя.

Хочу побачити не тільки нашу перемогу, але і відродження країни і зокрема Луганщини. Хочу бути частиною тієї сили, що сприятиме і працюватиме для цього відродження. Як ніколи розумію, що і моя робота є частинкою зусиль, направлених на майбутнє. Це, доречі, є ще одним ресурсом, що тримає «на плаву» у цей складний час.

Що допомогло і допомагає мені протягом цих 1000 днів? Любов. Любов до рідних. Любов до моєї роботи, що давно вже стала не просто роботою, а одним із сенсів існування. Любов до країни, у якій живу. Ця любов була завжди, але саме зараз, у час надважких випробувань, вона заясніла новими фарбами і смислами. І нарешті – любов до життя. Звучить доволі пафосно, але саме тепер, 

коли на кожного з нас щоденно чигають небезпеки, я усвідомила цінність та вразливість, крихкість людського життя. Саме тому і намагаюся зробити його максимально насиченим – враженнями, подіями, емоціями, спілкуванням, сенсами та смислами. Зараз ми маємо ЖИТИ. 

Саме так – з великої літери, знаючи, яку ціну платить Україна за наше життя. Як ніколи раніше – ЖИТИ – до самозабуття несамовито, жадібно, завзято.

Коли закінчиться війна, я повернуся на рідну Луганську землю.

Знаю, що буде дуже непросто розпочинати все спочатку там, де майже все знищено. Але ніяких інших планів у мене немає.

Дихати повітрям неозорого степового роздолля. Перебувати там, де від народження призначила тобі доля. Радіти поверненню життя туди, де воно раніше так звично вирувало. Я вірю, я знаю, що колись все це буде. А про цю тисячу днів ми будемо розповідати онукам, як страшну та повчальну історію, яку боляче згадувати і неможливо забути.