«Війна для мене – це...»

... життєвий перелом.

Коли для вас почалася війна на Донбасі?

Початком, напевно, були перші ранкові й вечірні артилерійські канонади, які долинали зі Станиці Луганської. Це був червень 2014 року. Ми виїхали 21 червня, коли з Луганська потяги ходили, і тому в нас не було таких моментів, коли ми потрапляли під обстріли або в більш стресові ситуації. Ніхто не загинув, ніхто не поранений із моїх родичів, слава Богу...

Про що ви говорили з рідними й сусідами під час активних бойових дій?

Під час дій, які тільки починалися, говорили, як підготуватися до прийдешніх випробувань. Будинок готувався до того, щоб підвал очистили, підготували. Готувалися місця для укриттів від обстрілів, бомбосховища імпровізовані. На це гроші збирали й вели якісь роботи і, звісно, крім засобів масової інформації, яким не особливо довіряли, слухали те, що говорять очевидці, які десь виїжджали, десь під обстріл випадково ледь не потрапили, бачили, як були вибухи. 

Що з пережитого досвіду війни вам запам’яталося найбільше?

Виїзд із Луганська, колись ще старий міст на Станицю не був зруйнований, і їхали машини, колона... і ці перевірки... Потім був результат, коли велика маса людей їде та їде.

Коли у вересні ми приїхали, у місті не було ні води, ні світла. Сонце сіло і, як світлячки, люди ходять з телефонами. На околиці міста, де я жив, був підйом – це виїзд на Станицю Луганську біля пожежної частини, і ще там ринок... Місце метрів сто на сто, де краще ловили телефони. І люди там ходять і ходять, сигнал ловлять, щоб повідомити про те, що вони живі-здорові.

Приходимо ми до будинку матері, а там стоїть машина легкова, і на вулиці сидять матір, люди, і у кого акумулятор заряджений був, вони увімкнули ноутбук і дивилися кіно. Така нереалістична картина: навколо темрява і люди сидять...

Як Ви переїхали внаслідок війни?

Спочатку поїхали на потягу з валізами. У Києві жив син. У нього була квартира, і була можливість у нього зупинитися, – ми зупинилися. І потім у нас була путівка, дружина наполягла, ми взяли путівку в Трускавець, поїхали туди. Звідти я телефонував і слухав як мені товариші розповідали, як відбувається це все в Луганську... ці обстріли.

Чи плануєте повертатися додому, коли війна закінчиться?

Ні, поки ні.

Які зміни принесла війна у ваше життя?

Раніше можна було щось планувати, будувати плани, була впевненість – зараз цього немає.

Як війна вплинула на ваш повсякденний побут?

Немає можливості вільно пересуватися. Я раніше сів на потяг і ось, – я в Києві, ось, – я в Луганську. Я матір міг бачити.

Чи відчуваєте себе в безпеці зараз?

Ні, звичайно, може війна початися, не та, яка була, а серйозніша. Так, за всією логікою подій, цього не має бути, але ми теж не думали, що буде таке в нас.

Про що ви мрієте?

Мрію, щоб було також спокійно, як до війни, щоб я міг щось планувати, щоб була робота стабільна. Впевненість.

Що таке щастя для вас?

Впевненість у завтрашньому дні. Можливість планувати свої дії. Раніше дача була, ділянка, квартира, і це можна було дітям залишити, а зараз уже цього немає.

Чи змінилося ваше ставлення до життя через війну?

Розумієш, що та впевненість, що в житті була – частково ілюзорна. Зараз сам себе вмовляєш, день за днем, що йде все нормально.

Коли до Києва приїхали, був цей синдром, «афганський», не знаю, як його назвати... Коли йдеш – люди морозиво їдять: «Люди, війна йде!», – кричати хочеться!

Особливо було дуже важко навесні. У нас раніше була дача, і вона для нас із дружиною була «раєм на землі». І коли люди йдуть і бачиш, що несуть ці деревця, садять кущики, то, звичайно, важко це. Це довго було... років зо три, якщо не чотири, тяглося.