«Війна для мене – це...»

... поламані долі людей, це — страх і сльози.

Коли для вас почалася війна на Донбасі?

Відчуття війни для мене почалося набагато пізніше, влітку 2014 року. Тоді прийшло розуміння, що в місті з’явилися абсолютно незрозумілі люди, що частина моїх знайомих, друзів, родичів виїжджають із міста, коли починають стріляти.

Якщо говорити про мою сім’ю, то першою виїхала родина брата мого батька, оскільки вони жили біля донецького аеропорту, де дуже стріляли й обстріляли їхню квартиру досить серйозно: у них вилетіли вікна й балкон. Тому вони терміново виїжджали, і ось цей страх з’явився саме влітку.

Хоча навесні 2014 року ми зіткнулися з дивною ситуацією, коли ми пішли на екскурсію в художній музей і повели туди студентів інших країн. Моя сестра була членом організації, яка приймає іноземних студентів, і частина студентів ризикнули в цій ситуації приїхати. З Грузії, наприклад, був хлопець. Ми пішли в музей, а вийти звідти довго не могли. Музей знаходиться в центрі міста, поруч з обладміністрацією.

Однак гострого відчуття війни ще не було, воно з’явилося лише влітку 2014. Вирішальним моментом був, напевно, обстріл квартири татового брата. Ось це сприймалося гостро, ми хвилювалися, цей момент був для нас головним.

Вам доводилося бачити військові дії на власні очі?

Ні. Саме воєнних дій не бачила. Я бачила військових, танки в центрі міста. Але в нашому районі воєнних дій не спостерігалося. Звичайно, ми чули постріли, лопнуло скло в нашій квартирі, але не розбилося. Ми заклеювали вікна скотчем хрест-навхрест.

Про що ви говорили з рідними і сусідами під час активних бойових дій?

До останнього якось не вірилося, що все це надовго. Розуміння прийшло пізніше. Але, аналізуючи це згодом, було дивно, що ми не розуміли, що це — війна. Ми сподівалися, що це пройде, навіть влітку, коли йшла війна, ми сподівалися, що це скоро закінчиться, усе повернеться, як було, усе вийде.

Якою була найважливіша подія цієї війни для вас?

Швидше за запам’яталися не події, оскільки їх із десяток яскравих набереться. Запам’яталися відчуття, емоції. Емоції досить дивні – у мене зникло відчуття дому. Воно дуже довго зберігалося, і коли воно зникло, з’явився страх, що я його втратила назавжди...

Не було туги по Донецьку, тому що я розуміла – це вже не те місто, яке я залишила, яке збереглося в мене в пам’яті, що воно вже інше. Але оскільки майже все моє життя там пройшло, відчуття дому було там.

Почуття бездомності довго зберігалося, але поступово пішло. Ти розумієш, що ти доросла людина та вже сама можеш створити цей будинок, але туга за старим будинком довго зберігалася. Вона й зараз глибоко всередині сидить і періодично виникає.

З приводу подій – мені врізалося одне, не найяскравіше. Влітку 2014 я йшла на лікувальний масаж до клінічної лікарні, а там їдуть танки з бойовиками. Вони щось кричать, улюлюкають, стріляють у повітря. Усі машини їх пропускають, люди стоять, не можуть перейти дорогу. Через це я запізнилася хвилин на 10. Масажист мені порадив не ходити дворами, тому що там вже поселилися бойовики, а краще напряму, так безпечніше.

І ще один неприємний спогад, пов’язаний зі студентським містечком. Там стояв пам’ятник Бітлз і поруч – їдальня «Ліверпуль». З неї бойовики зробили в’язницю: мене це так різонуло, що я намагалася обходити цю їдальню різними шляхами.

Як саме воно змінило ваше життя?

Моє життя кардинально змінилося з переїздом до Вінниці. До цього я жила все життя в Донецьку під крильцем батьків. А у Вінниці почалося самостійне життя.

Це був шок, тому що це було не свідоме рішення переїхати. Я до цього не готувалася, обставини змусили. Ось цей переїзд змінив і моє життя, і мене саму. Я себе по-іншому стала відчувати.

Плюси, звичайно, тут є. Але це було дуже травматично. Вінниця прийняла мене непогано, інших переселенців теж. Були моменти зі зніманням квартири, коли нам не те, щоб не хотіли їх здавати, але так як вважали нас тимчасовими мешканцями, на місяць-два. А вони хотіли на рік-два. Нам було приємно, що вони вірять у швидке звільнення, але ми розуміли, що це буде нескоро й говорили їм про це. Їх негатив не був спрямований проти нас, але це створювало нам складнощі.

Був один кумедний випадок, коли ми потрапили до бабусі, яка пропонувала кімнату. Дізнавшись, що ми з Донецька, вона змінилася в обличчі й почала розповідати, що в неї рік тому вже жила переселенка. Вона нібито ходила по клубах, а потім винесла якісь її речі. Ми розуміли, що рік тому переселенки тут не могло бути (справа відбувалася в грудні 2014 року). Ми усміхнулася й пішли, тим паче що її умови нам не підходили.

Зіткнулися ми і з фінансовими труднощами. Нас ображали 440 гривень переселенських виплат, тому що їх видавали на знімання квартири й комуналку. Зрозуміло, що їх би ні в якому разі на це не вистачило, хоча, звичайно, вони були не зайвими. Мені допомагали батьки, і самі переселенці теж один одному допомагали.

Чи плануєте повертатися додому, коли війна закінчиться?

Я довго над цим думала й думаю по сьогоднішній день. Це — складне питання. Поступово, і це нормально, у мене у Вінниці розпочалось якесь інше життя.

Варіант із поверненням до Донецька я не відкидаю, і сподіваюся, що колись місто буде звільнене. Але життя може внести свої корективи. Я впевнена на 100 %, що в разі звільнення Донецька я туди часто приїжджатиму. Хочеться походити по його вулицях, щоб він став красивішим за довоєнний.

Чи відчуваєте себе в безпеці зараз?

Почуття втрати будинку проходить, я планую створити сім’ю зі своїм молодим чоловіком.

Що заважає?

У Донецьку залишилися батьки, заважає постійний страх за них. Можливість виїхати в них є, але заважають деякі моменти.

Про що ви мрієте?

Про те, щоб батьки були зі мною, були здорові та в безпеці. Наші матеріальні бажання здійсненні, а ось це не завжди від нас залежить. Хочеться, щоб Донецьк звільнили. А якщо не заглядати далеко, то хочеться, щоб закінчився карантин. Від цього залежить і можливість зустрічі з батьками.

Що таке щастя для вас?

Щоб були здорові рідні та близькі люди. Щоб вони були живі й щасливі.

Що для вас стало найціннішим і найважливішим за останні роки?

Розуміння себе. Я відкрила в собі нові моменти, що я можу, на що здатна. Підтримка рідних, друзів, інших переселенців.

Чого ви навчилися, поки долали всі ті складнощі, про які ви нам розповіли?

Я навчилася самостійно жити, постояти за себе, цінувати здоров’я, кожен день життя. Навіть деякі матеріальні речі, які були в тебе вдома у квартирі, а на новому місці їх не було. Навчилася цінувати час.

Хто з організацій або окремих людей, на вашу думку, найбільше допоміг мирним жителям за час конфлікту?

Я знаю, що Фонд Ріната Ахметова надавав і надає допомогу, багато бачила репортажів про це. Ще допомагав «Карітас». Ці організації першими спадають на думку.