Коленова Карина, 11 клас, Харківський ліцей № 14

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенець Ірина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Харків. П'ята ранку. Вибух. Розплющую очі: їх застилає тьмяна пелена. Збагнула, що то мій незваний гість - нічний жах. Не дивно, лежу тиждень з температурою,  навіть здивована, що завітав він до мене тільки зараз. Повертаюся, загортаючись сильніше в ковдру, видихаю.

Прискорений ритм серця поступово сповільнюється. Усього декілька хвилин - і я в обіймах Морфея.

Прокидаюся вдруге: мати легесенько штовхає мене і каже збиратись. Дивлюся на годинник: сьома ранку. Питаю, чи, бува, не переплутала вона час? Єдине, що треба було зробити сьогодні - сходити до школи, забрати зошити. Крокуючи до ванної кімнати, чую позаду голос матері. Зупиняюся посеред коридору в ступорі.

Шестерні в голові починають крутитися з неймовірною швидкістю, запускаючи з собою й серцебиття... «Війна почалась».

Моя родина провела перші два тижні війни у приміщенні підвального типу. Хол з дверима до кабінетів, як у школі, але підлога вкрита гладкою плиткою, та й знаходиться зала нижче рівня землі. Два кабінети мамині, там ми й розмістились. В одному - кушетка та велике крісло - найкомфортніше місце: більше ніде було лягти, окрім холодної підлоги, неопалюваного приміщення. 

На них спали моя хвора на рак бабуся і тато - поліцейський, який з перших годин повномасштабного вторгнення був на роботі і приходив тільки тоді, коли відпускали трохи відпочити.

Я все ще хворіла, але тривожність просто не давала почуватися мляво. Звісно, ніхто не здивується, коли скажу про нестачу світла і води. Але, коли вони з'являлися, було все одно: чи зручно готувати їжу на підлозі та наскільки крижана ця вода.

Справжнє пекло - не бачити батька, відпускати матір на пошуки продуктів, а самій сидіти там, у підвалі, не знаючи, чи все з ними добре. Пекло - бачити, як єдиній бабусі стає гірше, а ліків немає і ніде взяти.

Навкруги лише розгубленість. Вибухи накривають місто. Люди бояться за рідних, за себе. Бояться смерті, але бачать техніку з тими ненависними літерами на ній. Люди сильнішають, борються. Мирне населення зупиняє ворожі танки голими руками, вдало збиває російські дрони банками з помідорами, готує частування з миш’яком нашим «сусідам».

Українці - незламні, і це надає мені сил.

За два тижні ми з мамою та бабусею виїхали до Полтави, а тато залишився у Харкові. Нас прийняли знайомі. Три сімейства, усього п'ятнадцятеро людей, опинились в трикімнатній квартирі. Але єдине, що турбувало - здоров’я бабусі. Вона все менше їла, ноги почали відмовляти. Уночі, прокинувшись, я побачила, що мама підіймає бабусю з підлоги. "Не дійшла. Упала", - тихесенько прошепотіла старенька.

Декілька разів потім я підводила її після вигуку: "Ой, люба, лови!". Боляче і страшно дивитись, як хвороба з’їдає людину. А ти нічим не можеш допомогти.

Минуло ще два тижні, ми орендували окрему квартиру. Бабусю поклали  в лікарню. Хіба я знала, що це остання зустріч. У червні її не стало. Далі - звичайне життя, наскільки може таким бути: онлайн-школа, тренування, життя на два міста.

Зараз я повернулася до рідного Харкова, котрий постійно перебуває під обстрілами. За тисячу днів війна стала повсякденністю. Живучи на дванадцятому поверсі, я відчуваю вештання будинку, а з вікна бачу все як на долоні: стовпи диму, будинки, зруйновані ракетами; палаючі вулиці, автівки.

І кожна мить, кожен звук карбують у серці ненависть. Вона не має меж і стосується злочинців, що прийшли на нашу землю. Тих, хто вбиває невинних людей.

Тих, через кого діти втрачають батьків, рідних, домівки.. життя. Тих, хто підтримує війну. Ніколи не забуду, не пробачу... Але мені набридло жити в людському болі, у ненависті, що калічить душу. Я хочу змін. І маю найзаповітнішу мрію - спокійно жити у своїй рідній Україні.