Векерле Софія, 11 клас, Рівненський ліцей № 13 Рівненської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Томашевська Оксана Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що для Вас життя? Може, це тремтяче джерельце, що згодом знайде своє продовження в чомусь більшому, значущому й досягне фантастичних розмірів? Може, це тоненький промінчик сонця, який стане суцільним світлом і наповнить собою темряву? А може, це ледь помітний паросток, що от-от вирветься з самих низів і знайде нові горизонти, нові вершини, нові можливості. У свої 13 років я не переймалася подібними роздумами.

Моє життя було як зібраний пазл: рідна земля під ногами, завдяки якій я стою впевнено, надійний дах над головою, що забирає всі мої біди, і стіни власного дому, на які хочеться спертися, коли бракує сил і весь світ немилий.

Але одного дня все перевернулося з ніг на голову: мій ніжний паросток потрапив під ноги нещадному окупанту. Упав та розпластав своє стебельце вздовж поля від вітру, від болю... Вода кудись зникла, посохла, лишивши одні тріщини, що тримали в собі жевріючу темряву. Світло все віддалялося, віддалялося.

На мить замислилась: а чи було це насправді, чи була я колись щаслива, чи була колись жива?

У стані стресу та виживання людей цікавить інше, але все ж питання лишалось відкритим. Не думала я, що мої нещодавні безтурботні плани зміняться на просте бажання не залишитися мертвим тілом під завалами, про яке всі забудуть, не стати осоромленою маріонеткою окупантів і просто це все не чути, не бачити, не розуміти.

Не розуміти, що весь той світ, старанно створений навколо мене, руйнується з кожною хвилиною сильніше й сильніше.

Сильніше б'ється серце від будь-якого звуку, подібного до вибуху. І навіть коли навколо тихо, душа плаче, тремтить, шукає порятунку. Здавалося б, день народження - це те свято, на яке чекають чи не найбільше. Передчуття щастя, уваги, вітань, нових подарунків. Натомість я у свою 14 річницю народження втратила все, про що мріяла.

Втратила дім, хоча сама того й не усвідомила. Ні, його забрали, вирвали з моїх рук, незаконно загарбали, окупували.

Моє серце розривалося від болю і відчаю. Я була як пташка в клітці, що не мала змоги розправити крила. Та характер маю сильний, тому й не збиралася погоджуватися з тоталітарними умовами.

Хто ви такі, щоб мені вказувати, як жити?

День за днем встановлювалися нові закони, правила. Один за одним знімалися прапори з вулиці, які свідчили про те, що Енергодар і справді Україна, але ця істина була невигідною і незручною для “корінних” емігрантів. Не описати словами, з якою ненавистю я заглядала їм у вічі, намагаючись знайти хоч краплю каяття та совісті. Хоч натяк на те, що вони несправжні й мені це все просто сниться, ввижається. Я була готова прийняти на себе ярмо божевільної, хворої, аби лише те, що бачу своїми очима не було правдою. Аби люди лишились живими. Аби я була собою.

Та, на жаль, хворі фантазії навіженого диктатора були реальністю...

Уже третій рік живу в іншому місті, творю історію, намагаюся залікувати рани. Відбудовую свій замок із піску та мрій, який змили ворожі хвилі, зрівнявши його із землею і присипавши попелом.