Я була підприємницею, мала магазин продовольчих товарів, дім, квартиру в дев’ятиповерхівці, але цей будинок вже знищений - в нього вистрелив танк, вбив сусідів, які там залишались. Мій будинок горів два дні, потім його знесли окупанти за допомогою крана. Зараз у мене немає будинку, навіть тої будівлі. Виїхали ми в перший день. Онучці було лише 24 дні від народження. Ми все залишили і виїхали, з собою нічого не взяли. 

Мені подзвонив син, і я дізналась, що почалась війна. На Східному були вибухи. Ми спочатку не зрозуміли, що це повномасштабна війна, а потім дійшло. Ми сіли в машину і виїхали з Маріуполя. Тоді мало хто зрозумів, що таке трапиться. У нас був тільки один термос, я в якому була кип’ячена вода, щоб годувати маленьку онучку. 

Приїхали у Тернопіль. Там ніде було зупинитись. Нас приютив якийсь монах з католицької церкви. Потім були у Польщі, після того - у Німеччині. Зараз я повернулась, бо сину було потрібно далі вчитись і вступати до коледжу. 

Люди, які зустрічались на шляху, нам допомагали. І в Польщі, і в Німеччині дуже гарно до нас ставились - це вразило. Але дуже тяжко за кордоном без допомоги. 

Там я сама була, а тут зараз мені разом з чоловіком легше. Мрію, що нам дадуть сертифікат на житло, бо скільки можна: за два роки це одинадцяте місце, де ми живемо. Дуже сподіваюсь на сертифікат, бо орендована квартира – це дуже дорого.