Коновалова Вероніка, 11 клас, Черкаська загальноосвітня школа I-III ступенів № 26 імені І. Ф. Момота Черкаської міської ради Черкаської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стрижак Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна- це не звуки сирен та вибухів, це жахлива дійсність, яка забирає мрії, майбутнє та життя. Це час, коли весь світ перетворюється на страх. Для мене війна почалася рано-вранці, коли замість будильника я почула вибухи.

Моє рідне місто Вовчанськ- маленьке, але улюблене місто на Харківщині. Це не просто дім. Це було місце радості, любові та мрій. Я любила наші затишні вулички, шкільне життя та вечори, проведені з друзями. Але в один момент все змінилося.

Війна прийшла у місто рано- вранці. Вовчанськ прокинувся від свисту ракет, які одна зо одною летіли на Харків. Я стояла біля вікна та прислухалася до звуків вибухів, до кінця не усвідомлюючи що коїться на дворі.

Тисячі танків проїжджали повз місто, та за кілька годин після вторгнення, у самому центрі Вовчанську росіяни зняли синьо-жовтий прапор та замінили його на «триколор». Почалася окупація.

Життя в окупації стало справжнім випробуванням. Жителям міста довелося адаптуватися до умов, у яких жоден не хотів опинитися. Виявилося, що  місяці проведені без світла та інтернету були не такими страшними, як обмеження у свободі думки та слова. Окупація змушує мовчати, навіть коли душу розриває на шматки. 

За двором мого будинку знаходився агрегатний завод, який виробляв прилади для всієї України. Та з приходом рашистів завод перетворили на справжній концтабір, де над тисячами мирних жителів знущалися, били струмом та шантажували родинами.

Саме тоді з’явилася велика небезпека для моєї сім’ї, і тато прийняв рішення негайно покидати рідний дім.

Настав момент прощатися із всім тим, що було найдорожчим для мене: бабусею, дідусем, друзями, кішечками та домівкою… Сльози не зупинялися, вони текли з моїх очей. 

Долати блокпости було страшно, адже ніхто не знав що на думці у агресора.

Ми їхали колоною з двадцяти авто полями та лісами. По дорозі траплялися розбиті та попалені колони, які так і не доїхали  до Харкова, міста, де вже зустрічав український блокпост. На нашій автівці великими буквами з усіх боків був надпис «ДІТИ», щоб росіяни не стріляли.

І ось майоріє український прапор. Моє серце одночасно розривається від суму за домом, та радістю, що ми на свободі. 

У Харкові залишатись було небезпечно, тому ми їхали невідомо куди, але тільки вперед. І зовсім скоро нашу родину зустріли Черкаси. З цього почалося моє нове життя.

Сумуючи за домом та друзями, у мене з’являються нові знайомства, завдяки яким я стала почувати себе знову живою. 

Невдовзі Вовчанськ звільняють від росіян, і з того часу місто перетворюється на поле бою. Саме тоді росіяни кожного дня почали нищити місто, перетворювати його на руїни. Кожного разу передивляючись фотографії з новин я бачу зруйновані вулиці, домівки, рідну школу - це все перетворилося на сцени із фільму жахів.

Але все таки у мене була надія, що мій будинок вціліє, що ми з родиною повернемося туди. Та одного дня у новинах я побачила світлину, на якій мій будинок палає, і моє серце розбилося вщент.

Колись затишний будиночок, що був на березі річки Вовча, тепер став руїною. Його стіни колись випромінювали тепло та радість, але доля обернулася трагічно. На подвір’ї, де завжди лунав дитячий сміх, тепер чути безперервні вибухи. Сусіди, які ввечері завжди збиралися біля під’їзду, зараз розкидані по всьому світу у пошуках безпеки, залишили лише за собою спогади про мирне життя.

У шістнадцять років я стала свідком знищення свого дитинства. Я зрозуміла, що втратила не лише дах над головою, але й частину себе. Мій рідний дім тепер нагадує мені про щасливе минуле без війни, яке неможливо повернути.

Зараз, коли я думаю про Вовчанськ моє серце обливається кровʼю, але серед руїн я бачу надію. Незважаючи на всі випробування, місто відродиться, адже Вовчанськ незламний. Я вірю, що настане час, коли війна стане для українців лише страшним спогадом, а вулиці міст знову будуть сповнені сміхом дітей та мирним життям.