Семенович Надія, вчитель, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 113 Харківської міської ради»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я пишу це есе з найкращого місця на Землі, місця, де живуть мої батьки, місця, куди привела мене війна. Це мальовниче село, розкинуте серед  українських Карпат. Тут панує тиша, тут буяє зелень, тут вирує життя. Мій шлях…  Який він? Він точно не схожий на будь-який інший.

Він про любов. Любов до своєї родини, до своєї країни, до своєї професії. Мій шлях про турботу. Турботу про батьків,  про сина, турботу про брата, який майже одразу пішов на війну.

Усе почалося 24 лютого 2022 року в місті Харкові. Ранком, прокинувшись від вибухів, я довго не розуміла: що робити, куди бігти? Відчувала страх, розпач та невизначеність. Адже для мене  цей день був дуже важливий і відповідальний. Саме 24 лютого я  повинна була захищати свій професійний досвід перед атестаційною комісією ІІ рівня на отримання педагогічного звання.  На вішаку у шафі висів новенький костюм,  придбаний для цієї урочистої події.

Але наразі не до нього, довелося швидко одягати щось зручне і повсякденне. Далі все як в тумані… Довга і важка дорога. Важка морально й фізично.

Майже 12 годин тривала дорога з міста Харкова. І тільки через дві доби я ступила на поріг батьківського дому. Вже з наступного ранку почалось нове життя. Воно суттєво відрізнялось від учорашнього.

У перші дні й тижні війни я  тільки те й робила, що жила новинами і водночас чекала, коли все закінчиться, щоб можна було повернутись до звичного життя. Так і промайнув місяць.

Це був перший місяць весни і перший місяць війни. Життя змінилось 11 квітня, коли у всій краіні  розпочалось   навчання. Це як ковток свіжого повітря, який був так необхідний на той  момент. Робота, діти, родина - саме це рятувало мене в  моменти безпорадності. Моя робота під час війни набула нового й особливого значення.

Переломний момент стався після почутої фрази: «кожен повинен робити свій вклад у перемогу». Ця  потужна фраза  змінила мене.

Вона підкреслила відповідальність кожного перед країною, перед тими, хто на фронті, перед майбутнім поколінням. Це означає, що треба знайти свій спосіб допомоги, навіть якщо ти в тилу. Тоді я задумалась.

А який мій вклад? Що можу і вмію робити я. Відповідь однозначна- навчати дітей. Це єдине, що я вмію.

Тоді я вирішила доєднувати до своїх уроків не тільки учнів нашого ліцею, але й дітей з різних куточків України та світу. Навчати тоді, коли інші вчителі не можуть цього робити, навчати всіх, хто мав бажання, але не мав можливості.

Навчання під час війни стало для мене не просто роботою, а покликанням. Бачити, як діти з різних куточків України доєднуються до моїх уроків, дарувало відчуття задоволення та корисності. У період війни освіта набула іншого значення.

Під час уроків ми могли відволікатися від страшних новин, жахливих подій  та неприємних думок. Ми занурювалися у світ знань, цікавих  експериментів та веселих ігор. Уроки для учнів стали необхідністю. Це не тільки про знання, це про обмін думками, емоціями, усмішками. Усе те, що так було потрібно всім нам.

Це був мій маленький  вклад у нашу спільну перемогу.

Далі про особисте. Так склалося життя, що я зі своїми батьками проводила дуже мало часу, навіть у дитинстві. Як не дивно звучить, та саме війна повернула мене у батьківський дім. У той час, як мій молодший брат пішов захищати нашу країну, я зрозуміла, що маю захищати і турбуватися про батьків, у яких було доволі  непросте  життя.

Бажання зробити їхнє життя, хоч трохи легшим і спокійнішим, стало для мене пріоритетом.

Війна внесла корективи в повсякдення, і я усвідомила наскільки  цінним є кожен момент, проведений з рідними. Мені важливо, щоб вони відчували мою любов і турботу в цей непростий час.

Я пишу це есе з найкращого місця на Землі, де панує любов, де проявляється турбота, де всі чекають, коли закінчиться війна.