Лифар Денис, 10 клас, Опорний заклад освіти «Щасливський академічний ліцей» Пристоличної сільської ради Бориспільського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коваленко Галина Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тишу нічного неба раптом розриває пронизливий, невгамовний звук сирени. На екрані телефону з’являється повідомлення: курсом на Київську область летить «Shahed-136».

У цей момент я плачу від спогадів, що з болем вкарбувалися в пам’ять через широкомасштабне вторгнення російських військ у мою рідну Україну. Я не люблю згадувати нічого на цю тему, оскільки одразу ж пропадають сили і настрій.

Я вже давно зрозумів, що війна з росією не тільки там, на полі бою, але й у кожного українця всередині – в серці, в голові, в душі. Це не тільки фізична боротьба, але й моральна, яка спіткала всіх. Усі ми переживаємо тяжкі моменти через нелюдів, які подумали, що вони можуть вирішувати, яка в нас мова, культура, кордони та суверенітет.

Українці завжди виборювали свою незалежність і доводили, що їх ніколи не зламати вогнепальною зброєю, ракетами чи пропагандою.

Я ніколи в дитинстві не думав, що війна може бути настільки страшною для простого, мирного народу. Коли в 2014-му році розпочалася російська збройна агресія проти України, я був лише дитиною, яка ще ходила до дитячого садка.

Але я дуже добре пам’ятаю, що до нас тоді приїхала з Донецької області дівчинка зі своїми батьками. Вона й розповіла мені, що їх домівку вщент розбила ракета і їм треба було тікати з рідного міста.

Тоді я вперше зрозумів, що таке війна. Страх і тривога поселилися в моєму серці, і я молився, щоб це лихо не торкнулося моєї сім’ї. Батьки розказували мені, як тяжко людям на Донбасі. Уже з того моменту в маленького хлопчика була ненависть до росії, а з часом вона тільки зростала.

Я подорослішав і почав ходити до школи. Там дуже зацікавився історією України, вона стала моїм найулюбленішим предметом.

Вивчаючи шлях моєї Батьківщини до незалежності, я зрозумів, що українці постійно боролися з росіянами, які завжди хотіли зламати незламний дух нашого народу, аби тільки не існувало такої держави, яка б називалася Україна. Хоробрі українці захищали свої споконвічно етнічні землі, але, на жаль, вимушені були жити під владою тоталітарного режиму російських правителів. Так було в Російській імперії та СРСР.

Коли я про це все читав, то зрозумів, що буду вірним, хоробрим і вільним українцем, який буде завжди прославляти свою Батьківщину, пишатися нею та буду готовий віддати своє життя, захищаючи таку безцінну й рідну неньку – Україну!

Читаючи новини, я намагався постійно бути в курсі подій, і ще в середині лютого 2022 року розумів, що може початися війна. Багато людей відмовлялися вірити, запевняючи, що сусіди і «брати» не нападуть на нас. Смішно було чути таку думку дорослих людей, які в свідомому віці бачили терористичні дії росіян у 2014-му році. Навіть діти тоді розуміли, що орки приносять із собою зло і вбивство.

Мені було страшно, тому що моє рідне місто Куп’янськ розташоване усього за 40 км від кордону з Російсько Федерацією. В першу чергу я боявся не за себе, а за моїх батьків, рідню та друзів. Але я точно знав, що завжди повинен їх захищати.

І ось настало 24 лютого 2022 року – до нас прийшла війна. Ми намагалися не панікувати, але, коли читали новини, було моторошно. У перші дні ми облаштовували підвал разом із сусідами, намагалися захищати себе від поганих думок. Нам доводилося дуже довго спати в цьому підвалі і тремтіти від звуків авіації та ракет.

Пам’ятаю усі ті холодні й сирі ночі: щоб не замерзнути, ми повинні були сидіти в куртках і шапках. Без світла, води, газу, Інтернету і навіть зв’язку ми жили у страшній окупації.

Росіяни змушували слухати свою пропаганду, постійно брешучи про свої наміри «звільнити Україну». На блокпостах погрожували автоматами, а з деяких людей знущалися й били.

Куп’янчани виходили на мітинги й протести, щоб вигнати ворога. Так ми доводили, що наш дух ніколи не зламати і ми не будемо танцювати під їхню дудку.

Ми хочемо жити на своїй, українській землі.

На жаль, я терпів окупацію 6 місяців. Я завжди ненавидітиму  їх за те, що зламали моє життя, зруйнували мій будинок, перекрили мої мрії та плани. Вони забрали в мене дуже багато. Через них погіршився стан мого здоров’я.

Я ніколи не пробачу їм, бо вони знищили моє місто, у якому були всі мої спогади. Мене досі мучать гнітючі кошмари з тих часів. Це були найгірші пів року за все моє життя.

Через примусову евакуацію я з батьками був змушений виїхати до Київської області. Тут я почуваюся захищеним, здається, що немає війни. Зміна місця проживання змінила й мої думки. Але спогади нікуди не зникли.

Я впевнений, що найстрашніше вже позаду.

Тепер у мене є лише одне бажання, напевно, як і в усіх українців, щоб війна якомога швидше закінчилася. Я не хочу, щоб моя майбутня дитина бачила те, що довелося пережити мені. Я мрію про мир, про те, щоб сім’ї більше не втрачали своїх домівок і надій. Чому через рішення диктатора наш народ не може спокійно жити, як усі? Але я вірю, що ми дуже скоро переможемо.

Настане день, коли над Україною знову будуть літати цивільні літаки, що відправлятимуть людей на відпочинок, а не бомбардувальники, що летять знищувати міста й убивати мирних людей. Я робитиму все від мене залежне, аби тільки захистити Україну й закінчити  криваву війну.

Я вдячний усім героям, які нас захищають. Вони – справжні патріоти, приклад для майбутніх поколінь. Усі, хто боронив нашу незалежність, але, на жаль, мужньо загинули, ми будемо завжди пам’ятати вас та ваші подвиги.