Росіяни заходили і забирали побутову техніку з будинків, де не було людей

Ми зі Снігурівки, Миколаївська область. Нікуди не виїжджали, були в окупації вісім місяців.

24 лютого для мене удвічі тяжчий день, бо тоді померла моя мама. Мені про це згадувати зовсім не хочеться. Мама була лежача, я з нею була. Вранці подзвонив мій чоловік і сказав, що почалася війна.

Ми їздимо зі Снігурівки в Миколаїв по трасі, і там є село - Партизанське. Понад дорогою є вулиця, на ній будинків 30, і вони вщент розбиті. Жодного цілого. Коли я це вперше побачила, то плакала. Це дуже страшно. Бачила в цьому селі розбиту хату, розтрощений двір, а коло двору стояла машина. І  чоловік років 70 посеред двору поставив лавочку і сидів на ній. Це так страшно!

Цей чоловік все життя будував, щось робив, а тепер він сидить на попелищі.

Був обстріл навколо нашої хати. П’ять снарядів - у городі, у дворі. Якби вже не була сивою, точно посивіла б. Вікна вибило, двері вирвані. У городі, ближче до хати, яма - туди міна влучила. Поруч виноград ріс, тепер немає. Було страшно, коли поруч з будинком уночі розривалися снаряди. Ми живемо посеред Снігурівки. Росіяни були поряд, їм просто нічого було робити і вони з околиць стріляли куди влучить.  

Коли прийшли окупанти, у нас світла не стало, води не було місяців сім. Ми у своєму будинку живемо, і у нас усі відра та баклажки були зайняті водою. Прали дуже рідко.

У нас біля річки є струмок - усі почали туди ходити по воду, але росіяни не пускали.

Я не знаю, з чим це було пов’язане, але вони стояли і забороняли туди ходити. Газу не було. Ми надворі на вогнищі варили їсти. Потім між собою говорили, що нам довго ще не захочеться на мангалі щось смажити і варити.

Коли тільки приїхали, окупанти ходили по всіх хатах: і де жили люди, і де не жили. Кругом заглядали, телефони дивилися. У нас тоді нічого не забрали. А коли вони виїжджали зі Снігурівки, то керівництва не було, тут залишилися одні кадирівці. Вони відбирали в людей машини. Ми свою розібрали по запчастинах, мовби поламана. А в сусіда забрали машину. Де були хати без людей, звідти забирали техніку. Куди вони все це дівали? Може, додому до себе відправляли?

Вони не знали, що таке Інтернет, як він підключається.

Питали, чим ми топимо, якщо в нас пічки немає. Я кажу: «Навіщо нам пічка? У нас електроопалення, котел». «Ви так добре живете», – говорять.

Ми намагалися їх обходити стороною. Ніколи з ними не розмовляли перші, і намагалися менше виходити. Не хотілося нікого бачити, а ще боялися, щоб нікуди не забрали.

Я підприємець. Ми маємо магазин, торгували, а потім закрились, деякий товар у хаті заховали. Потім торгували на базарі під час окупації тим, що в нас залишалося.

Смерть мами перебила мені трохи війну. Мені було тяжко, що вона померла, і я менше думала про ці події. Ми з чоловіком одне одного підтримували. У нас дружна родина. Ми родичам телефонували й намагалися підтримувати їх розмовами. Сусіди в нас гарні, ми один одному допомагали.

Може, ще рік триватиме війна. Я оптимістка, думаю, що в нас усе буде добре. Я гадаю, що ми переможемо.