Світлана з чоловіком дуже багато натерпілись і надивились страшного в окупації, тому вона вже третій рік страждає від панічних атак

Жили ми в Донецькій області. Я працювала в терцентрі, у будинку для літніх людей. 18 квітня 2022 року до нас зайшли росіяни і окупували село. Ми одразу відчули, що це таке. Нас виводили з підвалу під дулами автоматів, перевіряли. Ми росіянам сказали, що українських військ у нас не було.

Тяжко, звісно, жити в окупації. Рашисти не зважали ні на що. Погрожували нам, казали: «Мовчіть!», ми й терпіли. Над людьми деякими знущалися, про яких знали, що їхні сини воювали в АТО. 

Сподобався їм дім – вони заходили, людей виганяли і заселялися в той дім. Ходили, як у себе вдома. Перевдягалися навіть у жіночий одяг і ходили в ньому. 

Ми виїжджаємо, а вони з-за повороту вискакують. Добре, що водій на узбіччя звернув різко. А вдруге колона танків ішла наче навмисно на нас. Ми завертали машиною, а вони все одно їхали. І ми аж дуже далеко на узбіччя виїхали, і тоді вони нас оминули. Але з такою насмішкою. 

Траплялися нам, звісно, і нормальні хлопці, як ми жили в селі. Потихеньку нам приносили їжу, щоб ніхто не знав. Ті, що навпроти нас жили, російські хлопці, ще були більше-менш. По-моєму, один із Хабаровська, другий із Пермі. А «ДНРівці» всі дуже жорстокі були. Але ми ходили й мовчали. Ходили тільки через дорогу води в колодязі набрати, і більше нікуди. Окупанти погрожували нам автоматами, погрожували нас підірвати, а ми відмовчувалися.

В нас не стало ні світла, ні води, ні газу. Воду брали з колодязя, їжу готували на багатті. Газ у нас і до війни був балонний. Що в кого залишалося в балонах, тим і користувалися. Ми скооперувалися. В нашому підвалі сиділо 11 чоловік. І отак ми виживали. Що в кого було, те і їли. 

Ми жили в селі - дякувати Богу, у нас були продукти. У підвалах були закрутки, були свої овочі. Спочатку, ще до окупації, нам давали потроху гуманітарку. 

Ми їздили за сім кілометрів у район. Уже були мости підірвані, і ми могли тільки велосипедами поїхати. Звісно, вже були прильоти. Ось так ми прожили три місяці. 

Обстріли ставали все сильніші. Уже й біля хати прилітало. О пів на третю ночі ми почули, як вибухнуло біля хати, й полетіли наші вікна. Ми й не пам'ятаємо, як заскочили в підвал. Після того вже жили у підвалі. А як стали стріляти з САУ так, що в підвалі земля підстрибувала до самої стелі, ми не витримали. Нам діти знайшли перевізника, тому що в нас уже грошей не було. А їжа ще була. Словом, вирішили виїхати. 

Одного шкода: ми думали, що через місяць повернемось, і залишили там собаку. Коли виїжджали, то двічі ледь під танки не потрапили. 

Спочатку, як ми виїхали, я не могла до тями прийти. Добре, що чоловік допомагає мені долати стрес. І ігри в телефоні. Хоча стрес досі в мене є, вже третій рік. Особливо як починаються прильоти, десь почую, як гепає, то все поновлюється. І тремчу, і плачу… Я плачу постійно, з різних приводів. Не витримую. 

Мрію, щоб у мене був свій будинок і щоб швидше закінчилася війна. Бо в нас у родині є загиблий воїн і восьмеро воюють. Дуже тяжко це переживати.