Ми з чоловіком жили у селі Нова Токмачка. З нашого села все почалося. І там як усе зупинилося, так досі й стоїть. Воно все розбите, розграбоване. Страх та й годі. Чоловіка вбило, залишилася я одна. Винаймаю житло в Запоріжжі. 

Світла не було в нас із перших днів. І газогін розбили. Поки ще ходив транспорт, можна було поїхати в Запоріжжя купити їжу. А потім гуманітарну допомогу нам доставляли в село, хліб привозили.

Я півтора роки там сиділа. Ми в підвалі жили. А виїхала, вже як чоловіка вбило. Наймали машину і виїжджали. Усе, що надбали за життя, залишилося там. Усе розбите і розграбоване.

І як той стрес подолати? Усе по лікарнях та по лікарнях…

Тут, де ми зараз, такі самі люди, як і ми, також переселенці. Наприклад, із Донецької області. А в селі майже нема нікого, там залишилося 14 чоловік. Усі виїхали сюди. Підтримуємо одне одного дзвінками. Я насправді не розумію, що далі робити.