Росіяни обшукували квартиру Тетяни Йосипівни і забирали речі, які їм сподобались, погрожуючи зброєю

До початку війни я мешкала в Миколаївській області, у Снігурівці. Ми з чоловіком пенсіонери, нам по 64 роки. Чоловік трохи працював. Я інвалід другої групи, не працювала, вела господарство. У нас квартира двокімнатна. Жили мирно та спокійно, і тут до нас прийшла така трагедія. Нам подзвонили вранці і сказали, що війна почалась. Нам навіть не вірилося. Ми поклали слухавку і більше на цю тему не розмовляли. Ввімкнули телевізор, а там усі говорили про війну. 

Росіяни зайшли з боку Херсона. 19 березня вони були в Снігурівці. Було дуже страшно, коли вони танками рухалися по місту - моя квартира якраз виходить на головну вулицю. В мене мурахи бігали по тілу.

Не стало води, світла, газу. Треба було готувати їжу. Спочатку у дворі готували: то картоплю, то якусь уху зваримо. У мене були ще запаси ліків, тому що в мене цукровий діабет і в минулому була онкологія. Поки були ліки, я могла тут залишатися. а далі їх не можна було ніде дістати. Мені донька із Києва передавала медикаменти двічі, але до мене вони не дійшли, бо в Снігурівку вже не пускали цивільних. Ми півтора місяці пробули в окупації, а потім були змушені виїхати до доньки в Одесу. 10 листопада звільнили Снігурівку, і ми через тиждень повернулись сюди.

Шокувало нелюдське ставлення росіян до нас, українців. Вони поводилися так, наче ми якісь комахи, а вони - «визволітєлі». Приходили не раз до нас у квартиру і шукали зброю. А в нас її нема, мій чоловік не мисливець.

Усе, що їм подобалося, забирали, наставляли на нас автомат.

Ми беззахисні люди, нам жити хотілось. Думали: «Хай би вже швидше забрав, що захотів, та пішов і більше не повертався».

Були бомбардування. Ми вже ці звуки знаємо: як стріляють гармати, як міномети, як літаки летять. Ми ховалися в бомбосховище, сиділи там. А як приходили додому, то навіть не роздягалися. Лягали вдягнені, взуті, бо березень був холодний, а опалення не було. До того ж, тільки ляжемо - вже потрібно знову бігти в бомбосховище, тому що літаки кружляють, усе вибухає, гримить. Моя мама й тато пережили війну, і я ніколи не думала, що нам на старості років теж доведеться таке переживати.

Ми їхали з окупації з волонтерами. Спочатку не дуже хотіли їхати. Думали, що недовго росіяни тут будуть, що наші швидко виженуть їх. Але час ішов, окупантів ставало все більше. Ми вже зрозуміли, що швидко окупація не закінчиться. Спочатку виїжджали діти, старенькі люди. А потім із кожним днем усе більше людей почали вивозити. Ми вирішили, що потрібно їхати, бо з Херсона йшли великі колони з людьми, дітьми. Черги були довжиною по п’ять кілометрів. У росіян був блокпост. Вони когось пропускали, когось повертали.

І ми почули, як волонтери сказали, що сьогодні та завтра ще випускатимуть, а потім уже ні.

Тоді ми наважилися, і нас вивезли волонтери. Дуже ми їм вдячні! Виїжджали під бомбардуванням. На всьому шляху нас влаштовували ночувати, годували, давали їжу з собою.

Ми з чоловіком як їхали, то забрали мою сестру. Вона самотня, їй 75 років. Ми з нею лежали і думали, як закінчиться війна. У голові всякі думки були. Ми сильно боялися за наше місто. Переживали, що окупанти коли будуть виходити, розвернуть дула танків, стрельнуть по будинках – і розлетиться все. Але вони заметушилися, вночі всі вийшли організовано з міста, а на ранок у нас уже були українські захисники.

Були й приємні моменти від початку війни. Я раділа, коли зустрілася зі своїми рідними, побачила дітей, онуків. Потім повернулася в Снігурівку, а тут усе рідне, знайоме. Слава Богу, що всі живі. Одна велика радість: всі близькі живі. Слава Богу, життя триває. Дуже співчуваю тим людям, які постраждали від війни, у яких житла немає, які каліками стали.

Я б хотіла, щоб війна скоріше закінчилася. Щоб кожна людина могла будувати плани на майбутнє. Хочеться спокою, щоб їх  вигнали до самого Криму і за Крим. Щоб звільнили всі окуповані області, і ми могли спокійно святкувати перемогу. Щоб ніколи вони нас більше не займали, бо й так багато лиха наробили і в місті, і по всій Україні. Молимося за солдатів наших, за ЗСУ, щоб були всі здорові і щасливі.