Гуржій Аріна, 10 клас, Смілянський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І ступеня - гімназія імені В. Т. Сенатора" (з дошкільним підрозділом)

Вчитель, що надихнув на написання — Маслюк Наталя Вікторівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Минуло майже три роки, а рани спогадів і досі кривавлять. 24 лютого 2022 року перевернуло моє життя з ніг на голову. Звуки вибухів, сирени, обстріли – це реалії сьогодення, котрі, як це не прикро, уже стали для мене звичними.

Незадовго до повномасштабного вторгнення я мала тривалу розмову зі своєю бабусею Олександрою. Вона дитина II Світової війни і добре пам’ятає все, що довелося пережити її родині.

Бабуся розповідала мені про життя в окупації, бідність, голод та страшні злочини нацистів.

Тоді я зовсім не усвідомлювала, що найближчим часом доведеться стати свідком аналогічних подій особисто.

Тепер я, як і бабуся, теж знаю, що таке війна… Травматичний досвід, страх та невимовний біль. Усе пережите назавжди залишиться у спогадах, а тому часом я воліла би не памʼятати найболючіших моментів. Але так не буває…

Кожному українцеві війна принесла свої незгоди, і кожен долав їх по-своєму. Мені теж довелося пройти низку випробувань. Лютий - березень 2022 – найважчі моменти емоційних переживань.

Через тиждень після нападу країни-агресора ми з матусею виїхали закордон, до Німеччини.

Мільйони людей, переважно похилого віку, також жінки з дітьми були змушені рятуватися від загрози. Дехто покинув домівку тільки з тим, що мав на собі, дехто зміг забрати домашніх тварин, а хтось лише улюблену іграшку. Я часто згадую цей момент перетинання польського кордону, коли мене охоплювало болюче усвідомлення того факту, що додому можу більше не повернутися. А як мої рідні ? Чи залишаться вони живі ? На жаль, на ці питання я не могла відповісти.

Початок життя у чужій країні був неймовірно складним. Відчуття втрати і невизначеності не відпускало ні на мить.

Кожен день у Німеччині був викликом: чужа мова, інший менталітет та традиції, незрозумілий уклад життя, вулиці та будинки…

Безкінечна вервечка випробувань! Саме в ці моменти я почала цінувати рідну землю. В Україні все було знайомим і рідним, затишним і комфортним. Я сумувала за її мальовничими краєвидами, за запахом весняних полів, за привітністю та гостинністю людей, які завжди раді допомоги один одному. Чомусь саме тоді я найчастіше згадувала рядки з поезії Василя Симоненка: «Можна все на світі обирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Виявилось, що для осягнення глибини поетової думки, потрібно було опинитися у безвиході далеко від рідного дому. Ці віршовані рядки надзвичайно точно характеризували мої тогочасні переживання.

І тоді ж я зрозуміла, що треба діяти, аби не збожеволіти. Ми вбачали місію біженців закордоном у тому, щоб нагадувати європейцям, що кровопролитна війна в Україні не лише руйнує життя мирного населення, а й загрожує світовій спільноті. Ось тому я з матусею відвідувала кожен мітинг на підтримку України, брала участь у зборах, громадських акціях. Ми та ще сотні українців Кельну намагалися достукатися до сердець іноземців, розповідаючи їм історії нашого життя, ділячись болем втрати та сподіваючись на якнайшвидше повернення додому. Це був нелегкий шлях, але важливий для моєї України.

Через 12 місяців щасливим променем світла стало повернення додому. Зустріч із рідною землею була така чуттєва, сповнена безмежною радістю і водночас тривожними переживаннями. Знайомі місця, які зовсім не змінилися. Рідні обличчя, дім, природа – усе це в той момент було таким особливим, адже ми повернулися майже після «вічної» розлуки.

1000 днів війни навчила мене цінувати прості моменти, радіти кожному дню життя. Я розумію, що шлях боротьби ще триває, але знаю, що в серці багатьох українців палає вогонь надії. І доки ми всі разом чинимо супротив ворогу, доти сила козацької нації непереможна!