Поліна Сорокіна, 10 клас 
Полтавська ЗЗСО №38
Вчителька, що надихнула: Ожгибісова Анжеліка Андріївна 

1000 днів війни. Мій шлях

Для кожного дата 24.02.22. щось змінила: хтось переїхав і залишив все цінне для себе, хтось пішов захищати нашу країну, а хтось почав займатись волонтерством. Так чи інакше, з того моменту і по сьогодні наше життя дуже змінилося, і я хотіла б поділитися історією, як саме воно змінилося для мене і моєї сім'ї.

Отже, 24 лютого ми прокинулися о 5 ранку від вибухів, майже як і вся країна: скло ледь не вистрибувало з шибок.

Інтернет працював дуже погано, але, звісно ж, ми одразу побачили новину про повномасштабне вторгнення. На той час ми знаходилися на Салтівці, і важливим моментом було те, що ми не планували виїжджати нікуди взагалі і не ходили в укриття, бо до найближчого, тобто метрополітену, було майже пів години пішки, а машини не було. Мати зранку пішла за продуктами пробиватися у черзі. Зрозуміло, що купити дуже багато або чогось достатньо поживного не вдалося, тому всі 12 днів, які ми були з початку повномасштабного вторгнення у Харкові, ми економили їжу і їли мінімально, ділили на трьох і так маленьку порцію. Кожну ніч ми засинали і сподівалися, що прокинемося наступного ранку. 4 березня був перший артобстріл десь об 11 ранку. У нашому дворі був невеликий заклад, там безкоштовно роздавали лаваші людям.

У двір прилетів снаряд, в одній спальній кімнаті вибило вікна, а на кухні вони потріскалися. Пізніше з нашого двору швидка допомога забрала труп одного чоловіка. 

6 березня десь об 23 вечора знову був артобстріл, саме коли ми планували йти спати, снаряди прилітали дуже близько до нашого дому, повибивало всі вікна, окрім тих, що були у вітальні, дім дуже сильно хитався. На наступний день ми нарешті вирішили виїхати з Харкова. Нам допомогла волонтерська організація. Чоловік довіз нас від нашого під'їзду до автовокзалу, а звідти вже людей відвозили автобусами  у різні міста. Від’їжджаючи з Харкова, я залишила свою домівку, вітчима, батька, родичів та друзів, домашніх тваринок, ми їхали тільки з мамою та молодшою сестрою. 

Коли ми приїхали до Полтави, нас поселили у гуртожиток. Умови були, м'яко кажучи, не дуже гарні, але все ж було краще, ніж під обстрілами.

Перший тиждень я не перевдягалася, бо думала, що ми скоро поїдемо назад. Нам було дуже важко адаптуватися і якось жити далі, багато рідних людей залишилися в Харкові, і все що я робила - це слідкувала за новинами. Трохи згодом нам запропонували закінчити навчальний рік як ВПО у найближчій школі – 38-й, у якій я навчаюсь і наразі. Весь час, що ми були у гуртожитку, був як у тумані, це було трохи більше року. Потім ми переїхали до квартири, і згодом почали з сестрою їздити до Харкова на канікули, коли там було більш-менш тихо і спокійно.

Я продовжувала навчатися і жити у Полтаві. Звісно ж, що за майже 3 роки ми якось адаптувалися, вивчали місто, знайомилися з людьми. 

Зараз я вже у 10 класі, і сподіваюся, що війна скоро закінчиться, і я зможу без проблем бачитися із важливими для мене людьми, не лякатися раптових звуків і жити спокійно у мирі.