Анастасія Ворона
Вище професійне училище №25 м. Хмельницького
Викладач, що надихнув на написання есе: Костенко Оксана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Раніше я розуміла це слово так, як писала Вікіпедія, те, як описував мені це друг з Донбасу та як говорили по телевізору. Війна здавалася далекою, майже не існуючою у моїй країні. Буду відверта, моя сім'я була також сліпа як і я. 

Перший день. Приблизно о 7:30 я прокинулася подумки повторюючи формули з фізики і гадала, що мене чекає чудовий день. Та метушня на кухні і «сімейні збори» поставили мене в ступор. В голові одне: «Щось сталося», може хтось помер чи комусь зле стало. 

В цілому, частково я була права. Дещо померло в ту секунду всередині усіх. Певне померла віра. Віра в людство. 

Батьки ще не розуміли, що відбувається, тому не були впевнені, що я піду в школу наступних пів року. Але, коли ми слухали новини, ми мовчки сиділи так, немов на похоронах своїх мрій, надій та сподівань, переглядали фото та відео з першими вибухами та літаками, що летіли на Київ. 
В той день бабуся переїхала жити до мене в кімнату. По всюди завішані та заклеєні вікна. Ця темрява, напруга та неможливість навіть вийти на вулицю перші три місяці зробили з мене субстанцію, що їсть, п'є і дивиться новини, які крутили цілодобово. Це не можна назвати життям. 

Коли минули перші найважчі місяці прийняття і я мала право покидати дім, щоб іти у школу, я потроху оживала: писала вірші, малювала та спілкувалась.

Моє життя йшло так само як і до війни. З часом я звикла до звуків тривоги, що зараз сприймається так само, як гудок потягу. Звично та навіть одноманітно. Страх смерті атрофувався. Та було щось, щось, що муляло мене з середини. 

Це була якась іскра, яку я колись наче відчувала та забула про неї, ніби от-от вона затухне.

натякала на те, що я щось не те роблю або недороблюю. Під час перебудови в хаті я знайшла сорочку з пришитими значками та написом на рукаві «Скаутська національна організація України». 

І тут мене перемкнуло. Я згадала те відчуття, ті історії, ту атмосферу. Ця жовта, навіть лимонна хустинка, яку шила мені мама. Вона була така рідна, така знайома.

Я зрозуміла, що шукала – я  згадала, як вперше зрозуміла, наскільки люблю Україну та як же сильно нею дорожу. Тож після цієї старої знахідки, я зрозуміла, як хочу допомагати Україні в цій війні. Я хочу стати частиною історії, культури, традицій. Це розуміння розгоралося в мені, мов здоровезне багаття, що ділилося іскрами з іншими, тим самим допомагаючи знайти свій шлях. Зараз я вдячна Пласту за те, що в ньому виховують тих, хто любить Україну більше за все на світі. Нажаль, більшість з нас зрозуміли ціну нашої свободи та любові до нашого краю лише з початком війни. Мої 1000 днів були різними та я скажу головне: щоб не було - потрібно жити. Жити, допомагати іншим та бути вірним Україні.