Пановиця Ярослава, учениця 8 класу Опорного закладу "Ромоданівський ліцей"
Вчитель, що надихнув на написання есе - Немченко Оксана Володимирівна
Війна. Моя історія
Ранок двадцять четвертого лютого став переломним моментом для багатьох українців. Росія-країна-терорист почала так звану «спецоперацію» на нашій землі, але це зовсім не спецоперація…Це підступний воєнний напад на нашу країну. Двадцять третього лютого я, як звичайно, зробила уроки, зібрала портфель у школу, але не судилося мені піти туди. Ми прокинулися від гучних вибухів. Далі все відбувалося, як у нічному кошмарі.
Чи ми щось зрозуміли? Ні, лише тато сказав, що нам треба терміново покидати нашу домівку і їхати в Харків. Ми змогли виїхати з допомогою сусідів, в яких ми вирішили залишитися на Північній Салтівці.
І там почався справжній жах. Перші три дні пройшли більш-менш спокійно. Де-не-де ми чули постріли. А ввечері четвертого дня обстрілювали Північну Салтівку з усього, з чого тільки могли рашисти стріляли по Харкову. Найстрашнішим було, як літали літаки над самим будинком і скидали бомби.
А ще лякав звук, коли з градів вилітали снаряди. І кожну секунду ти не знаєш залишишся живим чи загинеш.
Найстрашнішими були два дні, коли було пряме влучання в будинок, де ми переховувалися в підвалі, над нами тріснула бетонна плита, повибивало шибки на голову посипався пісок. Всіх охопив жах. Ми плакали і молилися Богу, щоб допоміг нам вижити. Цього дня у місті вимкнули світло, щоб рашисти не мали змоги добре бачити житлові комплекси.
Ми не розуміли коли день, коли ніч. Телефони були майже розряджені: ні зв’язку, ні Інтернету не було, кудись додзвонитись було майже неможливо.
Люди не розуміли, як такий жах може відбуватися у ХХІ столітті? Як люди, які жили так близько до Харкова, могли таке вчинити? Вони їздили до нас гуляти прекрасними парками, скуповувалися на ринку «Барабашово», а потім самі це все і розбомбили.
Через декілька днів знову погасло світло і полетіли літаки. Ракети влучили у сусідні багатоповерхівки. Через шпарини між плитами ми побачили яскравий спалах і відчули запах пороху. Одна ракета влучила якраз біля нашого будинку, знову посипалися шибки.
Після цього обстрілу вимкнули опалення. У підвалі стало холодно. Я й сестра захворіли. Ліків не було, з підвалу ми майже не виходили, а спали на власних речах.
Потроху люди почали виїжджати. Хто як міг. Таксі в цей район вже не їздило.
Четвертого березня випало багато снігу - на вулиці було дуже гарно. Чоловік сестри вийшов до під’їзду побачив машину, яка забирала людей. Він зрозумів, що це наш шанс вибратись з цього пекла. Він вмовив водія приїхати ще й за нами.
Ми вирішили поїхати в центр міста до знайомих. Через те, що ми мало виходили з підвалу, я дуже боялася цього і мені все навколо здавалося незвичним. Коли ми їхали дорогою, то бачили багато зруйнованих будинків, спалених автомобілів.
Ми зупинилися у пункті обігріву. Нам розповіли, як безпечно виїхати з міста. Батьки домовилися з волонтерами, нам сказали, куди треба було йти. Нам залишалося лише кілька сотень метрів, як почулася сирена і раптом полетіли літаки. Ми дуже злякалися і все, що ми могли зробити - це впасти на землю, за тим почулися вибухи- це бомби з літаків, що падали на будинки.
Це було щось неймовірно жахливе… Коли закінчилися обстріли, ми дібралися до пункту призначення і волонтери нас вивезли в Дніпро, потім родичі забрали у Вінницю.
Та згодом треба було повертатися сестрі, її чоловікові і татові до Харкова. Нам з мамою було повертатися нікуди- наш будинок під час обстрілів було зруйновано, тому ми вирішили переїхати ближче до Харкова в Полтавську область. На сьогоднішній день я все ще на Полтавщині, а саме - в Ромодані. Тут нас прийняли, як рідних, і зовсім незнайомі раніше люди стали нам, як родина. Я навчаюся в опорному закладі «Ромоданівський ліцей», тут у мене є багато друзів, з якими ми проводимо вільний час разом.
Мені тут дуже подобається, я звикла до всього, але все ще хочеться додому. На жаль, навіть після деокупації у Липцях тривають постійні обстріли, і тому повернутися туди ми поки що не можемо.
До сьогоднішнього дня багато міст під обстрілами та окупацією загарбників. Але ми віримо всією душею в нашу Перемогу. Завдяки нашим захисникам ми з кожним днем ближче до неї. Слава Україні!!! Смерть клятим ворогам!!!
