Школьна Богдана, учениця 10 класу Ліцею №10 м. Івано-Франківська

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цапар Богдана Олексіївна

Чому бути українкою- це моя суперсила?

«Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ!»- кістками й кров’ю закладено урочисте проголошення ідентифікації української нації  ще за участі видатного літературознавця Олеся Бабія.  Бо хоча в кожній душі українчика ховається мамина колискова і татова сталь, козацька міць все-таки «зродились ми великої години , з пожеж війни і з попелу вогнів».

Тож справжньою суперсилою  для нас є бути роду українця – з гонором, таланом працелюбості, чистої крові чумаків та незламних сердець, що пробивають стріли буремною величчю історії.

Об’єднані не спільними кордонами, душевними поседеньками за чийсь рахунок, улюбленою справою життя – живою мовою обплетені корінням наших дідів, що торгували правдою: животіли над шматком хліба, тілом прикривали худобу, гарували на панщині, в ярмо запхані поміж лютими заколотами приступали до одненької жаринки, щоб в хаті розвести хоча б соломинку любові.

Голосиста пісня, полум’яний танець, барвами вплетені традиційні віночки, стрибки через вогнище – нетривке віко в минуле, що затримується моментом: лиш шурхотить візерунками в латунних скринях на горищі, відцвітає таємничою папороттю в легендах бабці, поміж чар сурм’янкової рути знаходить мрію.

Бути зодягненим в однакову розпорку вишиванки, але плекати з розумом ту, що обороняємо голими руками – рідну неню Батьківщину.  Під її крилом кожне остре слово Шевченка пробивало сліпі очам кайдани, під її теплом розкидаються руки на полонинах, вдихається живуче сонце, оживає прадавня могутність : миготливими рудими хвостами з гілок на гілки хиляться до долу її знамена пам’яти, а лісові очі затуплюються від крихкої іскри свободи – у тих нетрях не тільки губили овець, там розв’язували пута нявкам, давали лиха закаблукам з Чугайстром, звідтіля об’єдналося родинне коло, мов соборною спорудою, лише поміж своїх гір любов прижилась звично, а в словах помсти, злорадства, смаленого багаття страху ми спадали з колін, щоб новими чорнилами виводити єдин кордон по бурхливому Дніпру.

І, зрештою, під її незалежною волею збивались порохи під маршовий рев тисячі козаків, що по сьогодні віддаючи честь і нелюдську свободу, відкидають потребу: їм би прожити мільйони життів, щоб під звуки гармат жодна дитина не засинала, як востаннє.  

Чим то та Україна мариться у сні переселенців, котрі стукали в кожне небайдуже серце, ховаючись в порятунку на різних контентах світу, аби не в домовині?  Чим то та Україна терзає духом іноземних соратників, що приїжджають під гнітюче гасло війни, куштують вкраїнський борщ, обіймаючи всіх, кого вже встигла потримати скупа рука смерті? Чим то так моя Вітчизна хвилює своїх синів, що просто тримались за неї міцніше, аніж за бажання проводжати щоранку малечу в садочок?

Тим, що  ми є рабами волі. Каменярами.  Гостримо зброю брат за брата, обпалені дірками власної історії, затуляючи дзеркала чорними шатами, нездужаєм лютим духом, аби свого в кулаці втримати. Перетинаємо рубежі межи сльотави в окопі, межи нестерпної дрібноти, громового реву пострілів, що спиняє мандри думок до образу донечки у двох косичках.

Трусячись під згубним тягарем, несемо спільну відданість: наша ламка, тендітна, фольклорна, зрошена попелом та працею вола Україна тисячами облич відстоювала унікальність, народну символіку, беззаперечну незалежність її кордонів, щоб сьогодні  вросли в латки мужності ми й розбудували з громади неподільну націю.

Ми поріднилися жаром втрати, скорботними хвилями чорноти черствіли на підвальних аренах, ми вписали цінне життя найрідніших людей на муровані таблиці. І так двадцять одне століття.

Продираємось під вибухи на Говерлу, співаємо колядки в сиротинцях Польщі, плетемо маскувальні сітки, впереміш навчаючись правильно наголошувати українське, тримаємо за руку образ знайомих воїнів, котрим не впоратись з цивільним щастям.

Ми топчемо сліди протесту наступним поколінням. Бо наша Україна потребує залізних сердець і крові Азовсталі. Без нас нікому в урочисту мить мовчання палати іменами справжніх героїв.

І так, Боже, я живу моєю країною, бо своїм запалом і непокірною жагою вона розбурхує ще один світанок після кривавої ночі; так, Боже, я тулюся до своєї держави, бо вона стала моїми палкими очима, притупленими вухами поміж сирен і безмірною душею: разом з нею я знову маленька дівчинка, з нею мій обов’язок пам’ятати – козацькому роду віки нема переводу! « Бути українцем – це постійний стан доказування свого права на існування!»(В.Винниченко).