Усенко Крістіна, учениця 10 класу Звенигородського опорного закладу загальної середньої освіти імені Тараса Шевченка Звенигородської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе - Носацька Василина Дмитрівна
Війна. Моя історія
Військові дії розпочалися у 2014 році. Тоді росіяни обійшли моє рідне місто Бахмут. Мені було шість років. Я жила спокійним життям з друзями, першим коханням, першими розчаруваннями, з незначними зрадами, які в той час здавались колосальними. Тоді я не знала, що таке війна, допоки не увірвалася і до нас в лютому 2022 року. Це було неочікувано: зранку чути вибухи, яких до цього ніколи не чула.
Мені здавалось, це все не по-справжньому, що таке в цивілізованому світі неможливо. Але все ж таки в перші тижні війни в Бахмуті не було таких жахів, як в Бучі, Ірпені й ми не могли уявити, що щось станеться із нашим містом, або не хотіли цього уявляти...
Всі постійно твердили, що все буде добре, і ніхто не збирався виїжджати. Але поступово ситуація погіршувалась. Замість далеких звуків вибухів, які на той момент вже стали докучливим гуркотом у вухах, почали з'являтись гучні вибухи в кількох десятках метрів від нас.
Ми жили в приватному будинку недалеко від траси, з якої й наступали росіяни, й біля заводу "Артвайнері", котрий обстрілювали по кілька разів на день. Спочатку ми дійсно вірили або сподівались, що обстріли будуть по об'єктах інфраструктури.
Та через тиждень зрозуміли, що росіяни не будуть жаліти нікого: ні дорослих, ні дітей, ні інвалідів. Вони обстрілювали місто безжалісно: і парки, і набережні, які містяни зводили роками. Та найстрашніше, коли почали обстрілювати житлові будинки. Вони розсипались, як карткові будиночки, забираючи з собою сотні життів.
Дорослі закривали собою дітей, намагаючись їх врятувати, але все було марно.
Я виїхала з Бахмута через 4 місяці повномасштабної війни. Мої однолітки з батьками та вчителі виїжджали ще у березні-квітні. Трапилось багато подій: ракети потрапляли біля нашого будинку, зранку я виходила з дому і бачила чорні стовпи диму, а моя подруга розповідала, як її мама йшла додому і в 10 метрах від неї прилетіла ракета, але не вибухнула, як в іншому кінці міста. Там рухнули 17 приватних будинків і було невідомо, скільки загиблих і поранених.
Після цього мої батьки вирішили відправити мене в безпечне місце до хороших знайомих нашої сім'ї, а самим залишитись, бо думали, що все налагодиться і скоро я повернуся. Я теж так думала.
Поки я виїжджала з волонтерами з міста, то було нестерпно дивитись на всі руйнування: гори цегли від будинків, розбиті брудні дороги від коліс танків, обірвані кабелі на дорозі. Страшно було бачити колони танків, а поряд чоловіка, який їхав на велосипеді. Коли я виїхала з Бахмута, мені здавалось нереальним не чути звуків вибухів, мати можливість вмикати світло в комендантську годину, не боятися, що пролетить ракета, вільно виходити на вулицю.
Але, не зважаючи на спокій за вікном, в моєму серці була надмірна тривога за моїх батьків, які залишались в тому пеклі, що ставало все сильнішим. Місяці я вмовляла сім'ю виїжджати, але вони до останнього вірили, що українські військові не покинуть місто.
Електрики, газу, води не було і кожен дзвінок батькам ставав викликом, бо зв'язок був жахливим. Одного дня я намагалась зателефонувати додому і побачила у вайбер групі жителів будинку повідомлення, що наш район обстрілювали з небувалою силою.
В цей момент в мене все обірвалося всередині. Я не знала, що думати. Зв'язку не було три години. Нарешті, коли почула рідний голос в трубці, то не могла сказати ні слова, захлинаючись сльозами. Після цього я наполегливо просила рідних виїжджати.
Вони зібрались їхати о другій годині ночі. Почались страшенні обстріли. Дивом змогли сісти в машину і виїхати з міста. Ранком я знову телефонувала, бабуся розказувала про всі жахи, які пережили. Я була дуже рада, що рідні нарешті будуть в безпеці, одночасно була якась порожнеча після почутого. Я щаслива, що ми з сім'єю залишились живі й тепер ми разом.