Гафіянич Андрій, Тур’я Пасіцький заклад загальної середньої освіти І–ІІІ ступенів Тур’є-Реметівської сільської ради Ужгородського району

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мицька Мар’яна Федорівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Коли почалася війна, я впевнено думав, що це ненадовго. Події на Сході України приходили до нас лише в новинах; Закарпаття волонтерськи допомагало фронту; добровольці з нашого села пішли в зону АТО, і школа тримала з ними зв’язок: ми знали їх імена, зустрічалися з ними, коли вони приходили у відпустку, слухали їхні розповіді про бойові будні на лінії зіткнення, але про повномасштабне вторгнення думки не було.

Тривога наростала з дня на день. Добре пам’ятаю, як зранку в школі всі дослівно обговорювали новину, наші тривоги заспокоювали вчителі, але і вони не могли стримати свого остраху перед війною. Вона не лише на фронті — вона в серцях і душах людей далеко від лінії зіткнення.

Уже з перших днів війни я зрозумів, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Весь вільний час (в мене його, до речі, стало мало) я обернув на допомогу батькам вдома, приєднався до волонтерського руху в школі: одяг, їжа для переселенців, плетіння маскувальних сіток, виготовлення окопних свічок, участь в шкільних благодійних ярмарках на допомогу ЗСУ.

Але новини про військові дії шокували. Коли батько пішов на фронт, я відчував постійний страх за нього — і вдень, і вночі. Я сидів на уроках, але не чув учителів, спілкувався з друзями, але не сприймав їхні дії та вчинки сповна.

Вдома бачив засмучене обличчя бабусі, заплакані очі мами — і тривога росла, особливо безсонними ночами, коли я чекав дзвінка від тата.

До життя мене повернула перша відпустка тата. На фронті — справжня сила людського духу, братерство та підтримка перед новими викликами. Саме після його розповіді я зрозумів, що треба мінятися: цінувати кожну мить життя і кожну людину, яка поряд; бути сильним, стійким, чутливим до болю інших.

Я зрозумів свою однокласницю, яка більше року не має вістки про свого батька: ні між живими, ні між мертвими. Постійні очікування терзають її душу, вона замкнулася в собі, і допомогти їй не може ніхто. Я глибоко співчуваю їй і дуже хочу, щоб хороші вісточки прийшли і до неї.

На шляху до себе допомагає світла надія, тверда віра і щира любов до рідних, до знайомих, до друзів, до України.

Я розумію, що шлях в 1000 днів війни — нелегкий для всіх українців: і на передовій, і в тилу, і на крайньому Заході нашої країни. Але воля до перемоги, постійна підтримка, єднання і активна діяльність усіх приведуть до жаданої перемоги.

Слава Україні!
Героям Слава!