Онищенко Денис, 9 клас, Харківська гімназія № 92

Вчитель, що надихнув на написання — Рєзнік Світлана Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Незламна душа – шлях до завітної Перемоги… Не важливо, яка вона: дитяча, доросла, щаслива, понівечена… Душа має воліти тим, що розум допоможе створити для щастя та добробуту оточуючих.

Пам’ятаю, як я засинав двадцять третього лютого того страшного року. Мені снилися запашні пампушки з осіннього ярмарку… А за два дня ми з батьками роздавали такі пампушки людям, які зібралися біля магазину, щоб потрапити в укриття. Напевно, тоді я вперше відчув себе таким дорослим. Мені було всього 12, а люди тягнулися до мене, мов до кремезного дядька, який, жартуючи, видавав випічку й молоко. Але 

що таке справжній страх я зрозумів у Бучі, коли батьки взяли мене з собою на черговий волонтерський виїзд.

Пам’ятаю той холод, який окутував мою спину… Багаті будинки, безжалісно розстріляні танками, на деревах висів пошматаний одяг, дитячі майданчики нагадували глиби сміття, пронизані кулями, погляди, безкінечні погляди людей, які дивилися на свої будинки, не розуміючи, як жити далі. За тиждень ми були вже в Куп’янську, тоді ще нашому. Допомагав батьку розвантажувати буржуйки. Не міг навіть уявити, що я такий сильний. Напевно, то адреналін у мені палав. Завжди і всюди я знаходжу собі друзів. Саме там я познайомився з неймовірним дідусем – паном Мишком, місцевою «запальничкою». Співали українські пісні, обмінювалися історіями з життя, сміялися, надихалися енергією один одного. Завдяки таким людям віра в Перемогу стає сильнішою, залізобетонною.

Влітку ми зустрілися з військовими, з якими спілкувалися ще до початку повномасштабного вторгнення.

Ніколи б не міг подумати, що дорослі чолов’яги можуть так радіти банальним солодощам і шкарпеткам, в’язаним руками наших незламних жіночок. 

Розпочався новий навчальний рік, наповнений зустрічами з захисниками. Постійні благодійні ярмарки, збори допомоги… Настільки тоді я надихнувся нашими людьми. Вони – неймовірні. Пам’ятаю ці емоції після першого ярмарку. Мені хотілося кричати на весь світ: «Подивіться! Це ми! Незламні українці! Мужні харків’яни! Ніяке зло ніколи не зможе нас знищити!».

Одного разу з благодійним фондом моїх батьків поїхали й наші вчителі. Ніколи не міг подумати, що ті тендітні жіночки, які сварили мене за невиконані домашні завдання, будуть разом із чоловіками розвантажувати надважкі машини з допомогою для людей із Липців і Циркунів.

Постійно сварили мене, що я, дитина, катаюся з батьками в гарячі точки. А з ким мене вдома залишати? Самому страшно, а там людям добро роблю.

Щоразу відчуваються різні емоції… Змішані… Усміхнені люди надихають на безперервну допомогу; заплакані, чорні – зупиняють на хвилину цей потік оптимізму, нагадують, що я дитина своєї мами, яка беземоційно роздає продуктові набори… Мами, яка вже так давно не одягала свою улюблену сукню й підбори, не фарбувала очі, не робила зачіску, не кликала нас у кіно на вихідних… Така сильна й незламна, мій приклад, який надихав на більше й більше.

Сьогодні моє місто понівечене, щодня окроплене сльозами мешканців, які втратили житло, втратили родичів, але не втратили надію на мирне «завтра». Кожного дня я прокидаюся з думками про допомогу… Не собі, а тим, хто захищає наші землі, кого «розбила» війна, дітям, яким ми розвозимо подарунки на свята заради посмішок і відчуття дитинства…

Війна навчила мене бути холодним емоційно, але мати таку теплу душу, незламну, люблячу кожного, кому потрібна допомога тут і зараз. Війна навчила мене не чекати завтра, а жити й любити це життя сьогодні.