Голуб Дар'я, 1 курс ("Бібліотечна та інформаційна архівна справа"), Херсонський фаховий коледж культури і мистецтв

Вчитель, що надихнув на написання — Дембицька Світлана Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій Херсоне, це присвячується тобі…

Мені дуже приємно згадувати твоє тепле весняне повітря, вишневі та персикові дерева, коли вони цвітуть і пахнуть. Синє небо, в якому літають красиві птахи. І їхній прекрасний спів, який асоціюється лише з тобою.

Мені все ще важко упокоритися з тим, що це все в минулому. Наші прогулянки, знайомі місця, яскраве сонце, що зігріває мене і тебе, гарні будинки, щасливі обличчя перехожих, які не знають, що таке темрява.

Прикро, сумно та нескінченно боляче. Я тебе не цінувала перші роки життя з тобою, але потім зрозуміла, як була не права, і ти став мені дорогий і коханий. 

У своїй атмосфері ти неповторний. Я знаю, що зараз тобі страшно та погано.

Знаю, що точить тебе зсередини. І мені тяжко від цього навіть далеко. Численні рани в тебе на грудях. Птахи так дзвінко вже не співають, будинки красою не блищать, люди похмуро бредуть, деякі тебе залишили назавжди, а інші тепер у сирій землі — назавжди.

І ти терпиш муки день у день. Кровоточать рани. Не дають їм зажити різні гади. Обмилися кров'ю вулички твої прекрасні, настали дні нещасні. Гірко бачити уламки твої. Чути крики та благання твоїх людей. Кров у жилах холоне від цього жаху, що відбувається вночі. Горе в'їлося в душу мою і твою.

Я сподіваюся, що ти не помреш. Адже ти мій герой.

І я все ще вірю в тебе і в найкращі часи. Повернуться до тебе втрачені, наново ти засяєш. Станеш красивішим, ніж раніше.

І будуть у нас ще спекотні дні, зустрінемося ми після довгої розлуки. Тримайся, мій коханий. Ти міцний та сильний. Ти у нас у серці завжди. Пройдуть темні дні. Інакше не може бути. І ми крикнемо: "Слава Україні!" І будемо гуляти, насолоджуватися природою, теплом, і знову побачиш усмішку у друзів своїх. Відчуєш їхню турботу. Ми намагатимемося і зробимо тебе сильнішим. І ми самі будемо сильнішими, ніж раніше.

“Все проходить, і це пройде”

Через війну я прокинулася о шостій ранку. Спочатку я вирішила, що цей перший вибух лише помилка, що це якийсь хлопець запустив петарду. Після другого вибуху я вже стала підозрювати щось гірше за петарду.

В цей день (24-го лютого) я мала йти на співбесіду стосовно моєї нової праці. Але після почутого третього вибуху я пішла в Інтернет читати новини. Ось так я впізнала про початок війни в країні. Я дуже не хотіла в це вірити до останнього. Я пішла до мами, щоб її розбудити, але вона не захотіла прокидатися і не повірила мені, що розпочалася страшенна війна, яка забере життя багатьох.

Незважаючи на чутні здалеку вибухи та постріли, моя мати вдягалася і збиралася йти працювати. На мої прохання залишитись вдома вона казала: "Ні, я мушу працювати". З тривогою и страхом я залишилася сама вдома. Мій перший день війни пройшов жахливо, як і наступні. Моє життя тепер розділено на до і після, як і у кожного українця.

Мати повернулася додому у другій половині дня. Вона багато випила зі своїм другом неподалік від нашого будинку. На дитячому майданчику вона вживала спиртне разом з тим чоловіком. Потім мені ще прийшлося її підіймати до дому нагору (ми жили на шостому поверсі).

Мати відразу заснула. А я все ще залишалася сама на сам зі своїми страхами перед війною та думками, що

в будь-яку мить мене та мами та всього, що мене оточує, може не стати через ракету, яка могла потрапити у наш високоповерховий будинок.

Близько одинадцятої ночі я почула гучні звуки біля вікон своєї кімнати. Було таке враження, що зараз щось наближається, стає дедалі голосніше і може потрапити в вікно. Після цього я пішла спати на підлогу подалі від вікна, в інший кінець кімнати. Але цей звук тривав десь десять хвилин, які здавалися мені цілою вічністю. Це були важкі хвилини. Я стояла в ванній кімнаті і прислухалася до того, як спить моя мати. Хотіла її розбудити, але вона дуже міцно спала.

В мене вже проносилися думки про те, що ось так я і помру сама, а мати помре в нетверезому стані.

Потім все припинилося, але я ще довго не могла заснути. І наступні ночі також були безсонні та з мамою, яка, на жаль, не хотіла міняти своїх звичок. Було важко.

Наступного ранку я дізналася, що якраз вночі улучили у центральний ринок Херсону, який згорив. Можливо, цей шум і був тією самою ракетою, яка туди улучила, не знаю.

Я ніколи не забуду цей жах, безсилля, прагнення життя, страх смерті, страх за рідних, залишення у самоті в дуже стресової ситуації.

Я провела два місяці в окупації. В квітні 2022 року я чудом змогла приїхати до Одеси, а після потрапити в Німеччину.

Мама залишилася вдома в Херсоні. Вона досі жива, слава Богу! Вона вже зовсім не п'є і я дуже рада цьому, але досі хвилююсь за неї. Проте, для мене вона завжди буде героїнею та сильною жінкою. Незламна херсонка. Колись побачу свій рідний край і свою родину. Все буде Україна. Буде мир.

Мій улюблений Херсоне, ти назавжди в моєму серці. Ще не було дня, коли я не згадувала про тебе, про мирні часи, про твою красу, про твою усмішку і хоробрість.

Тримайся, наш улюблений Херсоне!