Бабенков Нікіта, 2 курс, група ІД-21, Київський торговельно-економічний фаховий коледж Державного торговельно-економічного університету

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів, який же це довгий проміжок часу. Коли почалась війна, я був у восьмому класі, а зараз вже на другому курсі коледжу. Який мій шлях в ці 1000 днів війни? Замислююсь та поринаю у свої спогади…

Моє життя – це одвічна боротьба за життя. Коли в тебе рідкісне захворювання, яке в світі ніде не лікується, і ти маєш інвалідність, стикаєшся з різним в житті.

Лікарі давали різні прогнози, до якого віку я доживу: то до трьох років, тоді десять максимум. На тебе вішали ярлики, що «інваліди розумово відсталі», що ти ніколи не зможеш нічого досягнути, що твоє місце на останній парті та вище шести балів тобі не ставлять, бо заїкаєшся, коли нервуєш. І от війна. Постійні обстріли, холодний підземний паркінг, в якому ти ховаєшся всю ніч, а в ранці намагаєшся виходити на онлайн-уроки. Перші вірші. І той поштовх, бажання довести всім, що я можу гарно навчатися.

Хтось казав, що я розумово відсталий та що інваліди не можуть добре навчатися. Але я крок за кроком ішов назустріч долі та просто жив,

і просто втілював у життя свої творчі задуми. Лікарі заборонили ходити, а я, лежачи, працював та надсилав свої роботи на конкурси. Чим гірше мені було, тим більше я створював відео та постерів, а також різних проєктів, щоб ніхто не здогадався, наскільки мені погано.

Кожна перемога в олімпіадах, всеукраїнських конкурсах давали мені сили навчатись та творити далі.

Дев’ять класів закінчив з відзнакою, найкращий учень школи, вступив до коледжу на бюджет, лавреат премії київського міського голови за особливі досягнення молоді в розбудові столиці України – міста-героя Києва в 2023 році.

І от рік тому, в кінці жовтня, як якесь осяяння зійшло на мене – зробити конкурс малюнків для особливих дітей київської спеціалізованої школи. Це все перетворилось на Всеукраїнський конкурс малюнків «Залізниця очима дітей» для дітей з особливими потребами. Дизайн дипломів я розробив сам, а в якості призів купив книги про видатних художників України (добре, що я гарно склав вступні іспити до коледжу і за результатами навчання отримав стипендію). Засідання членів журі, об’ява переможців, розсилка призів та дипломів.

Я відчував велике піднесення від того, що мені вдалося підняти конкурс, але мій стан здоров’я ставав з кожним днем все гіршим. Незрозумілий головний біль – роблять МРТ. В голові знаходять величезне утворення.

З моїм захворюванням довго не живуть, а тут ще це утворення. 

Все, я своє вже віджив. Ці думки весь час були в моїй голові. Діти з Краматорська, які брали участь в конкурсі, дізнались, що я в лікарні, записали мені відеопривітання. І в той момент я зрозумів, що, поки я ще живий, буду все робити для моїх особливих дітей. На наступний день я зробив постер та об’яву про проведення Міжнародного конкурсу малюнків «Дитячі мрії про майбутнє без війни» для дітей з особливими потребами. Після того був тернистий шлях письмових звернень в різні фонди, бо мені дуже хотілось, щоб переможці мали подарунки. Засідання членів журі було, як свято мрій моїх дітей. Свято миру, любові та Перемоги! А шістдесят переможців отримали по п’ять книжок в подарунок. Мені це вдалося!

Я вже ледь стояв на ногах: нестерпний біль, вже не чув на ліве вухо, і через кілька днів мене прооперували. Після того була реабілітація. Той період я не згадую.

Далі я організував соціальний Всеукраїнський проєкт «Розмалюй гільзу – врятуй пораненого бійця». Діти з особливими потребами рятують життя наших поранених захисників. І це не пусті слова чи якась жадана мрія, а конкретні дії та результати. Вже пройшов перший аукціон, і на отримані кошти купили вісімдесят тактичних нош, які відправили хлопцям на передову.

Ми разом вже змогли врятувати вісімдесят бійців. Хлопці захищають нас, а ми – особливі діти, рятуємо поранених бійців.

Робота продовжується, готуємося до нових аукціонів, щоб допомогти та врятував ще більше воїнів-захисників.

Війна сльозами вмиває Вкраїну.

1000 днів смутку й печалі,

Молитви, любові та віри,

Що здолаємо ворога ми!

А на могилках все в прапорах…

Сльози душать та рветься душа,

Бо душі хлопців в небесах,

А ми залишились в сльозах.

Так, важко нам, та я напевно знаю –

Ми ворога все одно здолаєм!

Усе минає, лише серце не знає,

Чи загояться колись всі рани.