Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Вікторія Філімонова

«Ніхто не думав, що у XXI столітті ми будемо жити в підвалах»

переглядів: 982

У десятому році [2010] моя дочка загинула. Бійка якась була. І вона стала між тими, хто бився. Влучили їй в сонну артерію. Вчасно ніхто не врятував. Діти залишилися сиротами.

Я працювала в Луганську касиром на фірмі. Довелося піти, тому що мені потрібно було оформити опіку над дітьми. Опікунська рада сказала: або ви працюєте, або оформляєте опіку. Якщо ви продовжуєте працювати, то діти стають сиротами. Рік до пенсії я не допрацювала. Довелося піти з роботи. Виживаємо, всі ж виживають.

Ніхто не думав, що у XXI столітті ми будемо жити в підвалах

Це страшно. Людям, які не бачили цього, не чули свисту мін, пострілів – цього не передати. Це треба просто побачити, почути. Заходиш у під’їзд, і перед твоїм носом вибухає снаряд. Дуже страшно, дуже важко.

Ми два місяці жили в підвалі. Виходили бігом на ринок, поверталися назад. Треба було щось за цей час, поки затишшя, приготувати, тому що могли раптово бути обстріли. Ми знали час, коли вони починали стріляти – ввечері з 9 і до 3 години ночі.

Дуже багато було руйнувань, багато було поранених. Але виїжджати – ми не виїхали. Може, ми патріоти. А може, шкода було. Все-таки, тут квартира. Їхати на нове місце, а тим більше якщо я пенсіонерка, кому я потрібна? Якби я ще молода була і могла б працювати.

Ми спускаємося в підвал. Тут ми переживали війну, жили. Два місяці ми просиділи ось у цьому бомбосховищі. І ночували, і харчувалися тут, і діти тут були під час обстрілу. Все у нас тут було цивільно. Стояли лежаки. Ми там спали всі з дітьми. І дорослі, і бабусі. Хто зміг спускатися, хто хотів. Ми нікому не відмовляли.

Ніхто не думав, що у XXI столітті ми будемо жити в підвалах

Були вибухи такі, що будинок трясло. Ми дуже переживали, щоб, не дай Бог, у нас не потрапив снаряд.

У підвалі у нас і чашки, і цукор, і аптечка були. У нас тут і культурні були моменти. Антена була. Ми тут дивилися телевізор навіть, коли не було обстрілів і коли було у нас кабельне.

Ніхто не думав, що у XXI столітті ми будемо жити в підвалах

Я пенсіонерка, мені більше всіх діставалося. Мені треба було збігати на ринок, щось приготувати поїсти. Ми тут прибирали кожного дня.

Страх. Було дуже страшно. І за дітей, і за себе. Ніхто не думав, що це у XXI столітті ми можемо жити в підвалах. Було дуже страшно.

Усі бояться. Усі люди, які пережили війну, які не виїжджали і не залишали своїх будинків, дуже переживають. Вони бояться повторення. Ми хочемо, щоб не було цього всього.

Ніхто не думав, що у XXI столітті ми будемо жити в підвалах

Я говорю не тільки від свого імені. Я говорю від усіх жителів міста Щастя велике спасибі Рінату Леонідовичу за те, що не покинув. За те, що допомагав, коли у нас не було виплат жодних. Ми виживали за допомогою ось цих наборів. І готували, і діти були задоволені, і дорослі були задоволені. Дуже велика подяка. Зараз ми і на малюка отримуємо допомогу. Тому велике спасибі, Рінат Леонідович.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Щастя 2015 2016 Текст Історії мирних
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій