Микола:
У нас була літня кухонька, гаражик. Ціле літо бабуся знаходилася в кухоньці. Диван стояв, холодильник, сервантик, столик – все це рознесло, розкидало, розбило. Снаряд влучив. Пішла ударна хвиля сюди.
А другий влучив, де було сіно. Все згоріло вмить. На будинок пішла ударна хвиля. 18 снарядів лягло навколо будинку! Схоже було на «Гради». Військові приїхали, зібрали й поїхали. Сказали – розмінування.
Були стрільби до цього, але не такі масштабні. Вони були за селом, убік летіли. А це саме по селу. Повністю накрило після 12 години ночі. Дуже трусило всіх, мандраж. Хто куди ховався, хто міг. Ніхто не очікував. Різко обстріляли. Ми не знали, куди подітися. Вдома ховалися, я під диван ховався. Ліз, не знав, куди подітися.
Тодика Олександра:
Тікати нікуди. Бігти не можу. Ноги не працюють. Ось так ляжу і лежу, чекаю. Влучать –влучать. Що ж робити? Ходити не можу взагалі. Уже другий тиждень плачу.
Микола:
Лінія дотику поруч знаходиться. Ми – «сіра зона». Кілометри, напевно, два-три до основної зони, непідконтрольної.
Зараз бабусю потрібно на ноги поставити. У неї стресовий стан, інфаркт накрив. Мабуть, хвилювання, переживання.
Люди жили, щось робили, щось будували, щось хотіли. Роботи немає. Хто як може, так і виживає. Я підробляю то там, то там. Виживаємо, як можемо.
.png "Щоденник війни: З нашого міста виїхали майже всі")
.png "Імена")
