«Мені здавалося, жах закінчився. Але це був тільки початок»

Війна – це біда, яка всіх випробовує на міцність, на вошивість. Це як гроші, як влада. Це все дається людині, щоб показати її нутро, її здатності, що вона із себе є в житті.

Наша війна всім дала можливість зрозуміти, чого ти вартий у житті і що можеш зробити, щоб такого не повторилося.

Ми взяли першу дитину в 2011 році. Це наша була перша ластівка – Оленочка-молодша. Молодша, тому що у нас потім ще старша з’явилася. Ми тоді жили у квартирі. Буквально через рік у нас з’явилося ще троє дітей з Краматорська.

Прийшли до цього рішення з різних причин. У нас з Олексієм другий шлюб, спільних дітей якось одразу не виходило. Ця тема піднімалась неодноразово. Спочатку тому, що не було спільних дітей. Ми хотіли, а потім, коли діти з’явилися згодом, все одно ми від цієї теми не відійшли.

Ми розуміли, що ми справляємося, у нас виходить, але на подальший розвиток ми не могли розраховувати через нашу невелику житлову площу. І тут абсолютно випадково дзвінок з Фонду. Нам сказали: «Ви перемогли, вам подарують будинок». Вау! Це було щось із чимось! Ми навіть одразу не повірили.

Буквально через кілька місяців будинок був куплений. Ми брали участь у ремонті, облагороджували територію. Ми там зробили все для дітей. Настільки було красиво! Ми були щасливі.

Прожили біля року в цьому будинку, і почалися військові дії. Біля донецького аеропорту ми жили. І нам довелося раптово їхати, тому що ми дуже боялися, що з нашими дітьми щось станеться.

Я ніколи не забуду, коли виходила десь о четвертій ранку. Була тиша ранкова. І починався десь далеко обстріл. Я дивилася на сад, на дитячий майданчик і не могла повірити, що мені потрібно звідси виїхати. Це було дуже складно, але я розуміла, що зараз почне посилюватися стрілянина, і нам просто нікуди подітися. Від цієї краси нам абсолютно не буде користі, якщо ми загинемо.

«Додому не треба їхати. Там стріляють»

З війною перша зустріч... Це дуже страшна історія. Я і дочка Єва саме проходили обстеження в кардіоцентрі. І коли ми вийшли з кабінету, мені зателефонував чоловік: «Додому не треба їхати. Там стріляють». Я йому не повірила, думала, він жартує. Як це стріляють? Він каже: «Ну стріляють, краще кудись в інше місце їдь, погуляй. Щось, може, владнається. Зателефонуємо пізніше».

Я його не послухала. Ми з Євою сіли на маршрутку, поїхали до залізничного вокзалу. І чим ближче ми під’їжджали, тим виразніше я розуміла, що зробила велику дурницю. Але чомусь не могла зупинитися.

Ми вийшли на площі. Там вже вантажилися літаки. Люди бігли хто куди: хтось ховався в підземному переході, там натовп стояв, хтось біг із валізами, хтось впав. Я боковим зором бачила – когось убили, по-моєму, навіть кров бачила.

Але у мене була мета – дістатися додому з дитиною. Я її так схопила судомно за руку. Я дуже чітко пам’ятаю, як ми з нею бігли. Це був якийсь невагомий, незрозумілий, як в тумані, біг. Бігла додому. У мене чомусь мета була така – прийти додому.

Коли ми бігли селищем, я бачила, як люди з якимись авоськами, валізами несуться до вокзалу. Ми бігли по тротуару, тобто в протилежному напрямку.

Потім я почула стрілянину автоматників прямо ось біля себе. Я пам’ятаю, ми падали в кущі, повзли з нею, лежали, закрившись. Потім над нами пролітали близько вертольоти. Стрілянина була, може, як великими якимись мінами або снарядами, я не знаю. Мені здавалося, що це якийсь сон, якийсь страшний сон.

Ми бачили, що біжить хтось зі зброєю стріляти. І мені здавалося, що якщо я на них не буду дивитися, то нічого не станеться. Нерозумно, звичайно.

Коли ми відкрили хвіртку, забігли додому, впали на підлогу, мені здавалося, що жах закінчився. Але це був тільки початок.

«Намагалися не показувати дітям, що ми боїмося»

Всю ніч було бомбування. Ми лежали під сходами, які ведуть на другий поверх. У нас там така комірка була маленька, скошені сходи. Ми туди затягли матрац і лежали всю ніч – тремтіли, обнявшись. І якщо я відключалася, не чула, Єва мене трясла: «Мамо, знову стріляють! Мамо, знову стріляють! Мамо, знову стріляють!» Це був такий кошмар. І вона так заїкалися – неможливо просто передати.

Намагалися не показувати дітям, що ми боїмося, що нам страшно і щось страшне відбувається. Намагалися їх заспокоїти, посміхалися. Навіть намагалися, пам’ятаю, жартувати. Загалом, ми намагалися робити те, що робили завжди. При цьому чули канонаду, ми постійно чули вибухи.

Коли ми їли, бігали автоматники, стріляли, а ми говорили: «Діти, давайте присядемо, приляжемо на підлогу». Я намагалася взагалі не дивитися на це все.

Мені здавалося, це інша реальність, мене це не повинно стосуватися. Не хотіла навіть це запам’ятовувати. Я намагалася все викреслити зі своєї пам’яті, з пам’яті своїх дітей.

Ми провели так десь близько тижня – найважчий час, коли форсували аеропорт і почалися обстріли. У нас будинок був із величезними вікнами, акваріум. Мені здавалося, я закрию штори – і нічого не станеться. Але коли почали кулі прострілювати вікна, я зрозуміла, що це все.

«Така гіркота була, що ми поїхали з рідної землі»

Ми дуже довго думали, куди їхати. І нам знову ж допоміг наш Фонд. Ні служби у справах дітей, ні районні та міські не дзвонили, не питали, що у вас і як у вас.

Ми розділилися. Тато відвіз нас на вокзал. Ми їхали на Дніпро, тому що квитків не було вже. Була така паніка в людей, все було розкуплено. І обстріли тривали.

Я пам’ятаю, як ми їхали. Він нас віз на машині до залізничного вокзалу, і біля машини розривалися снаряди. Не знаємо, чи міни, або що це таке. Воронки, що диміли, я бачила буквально біля машини. Ми мчали, як божевільні, по цій дорозі – це був жах.

Така гіркота була, що ми поїхали з рідної землі, і ніхто нічого не зміг зробити і якось зупинити цей конфлікт. І наші сподівання, все усталене життя в якусь мить закінчилося. І почалися поневіряння.

Було дуже складно. Наші діти пережили обстріли дуже важко. Ми довго потім реабілітувалися.

У 2018 році, коли ми приїхали на руїни свого будинку, нам не було чого особливо дивитися. Ми бачили, як наше дітище, наші найсвітліші спогади перетворюються на руїни, заплітаються травою. І дерева там виросли. Бур’яни вище мого зросту. Починає вже обшивка падати з будинку.

«У мене немає навіть рідних могил»

Вийшла, жінка, яка нас дуже добре знала. Вона втратила майже всю свою родину. І вона говорила, що її життя закінчилося: «У мене немає навіть могил, куди я можу прийти та вклонитися своїм дітям і чоловікові. Тому що кладовище розбомбили, там навіть немає хрестів, там нічого немає. У мене нічого не залишилося».

У неї будинок стоїть навпроти нашого. Він цілий. Тільки шматок снаряда стирчить у землі біля її будинку, і все, а будинок цілий. Але всі близькі покинули її, і вона одна залишилася, жінка похилого віку. Вона стояла... Життя не було в її очах.

Дуже багато сусідів загинуло або померло від якоїсь безвиході, безробіття, колотнеч.

Багато молодих сусідів виїхало. І селище набуває такого вигляду, як у Чорнобилі... Хтось намагається щось відновлювати, але це одиниці. Загалом там руїни. Зелень ніхто не прибирає, не стриже, вона поглинає все навколо. Дикі собаки бігають. Одинокий перехожий раз на годину пройде десь. Це страшно.

Квітучий район там був, життя вирувало, будувалися, люди ремонти робили. Поруч був аеропорт. Все це в такому запустінні, в якомусь такому занепаді. Це дуже страшно. Я нікому не побажаю мати такі спогади й пережити такі події.

Наше майбутнє – в колі великої родини. Я хочу, щоб у мене було багато онуків. Я готова виховувати дітей, поки у мене будуть сили.

І ми всі мріємо про те, що ми будемо жити у власному будинку, який зможе прийняти нашу велику сім’ю.