Миколаїв обстрілювали росіяни з першого дня війни. Багатьом доводилось виїжджати, коли снаряди та ракети падали поряд з будинками. 

Я прокинулася о 4:30 від дзвінка, що почалася війна. Було дуже страшно. Почали обстрілювати мою вулицю.

У моєї доньки хворе серце. Коли їй стало дуже погано після вибухів, ми з чоловіком зрозуміли, що потрібно виїжджати.

Евакуація була дуже складною. Виїжджали з Миколаєва близько восьми годин. Разом з нами виїжджало дуже багато людей у бік Одеси. Діти сильно втомилися, ми теж. 

Були обстріли, і ми ховалися під машинами. 

Усі плакали, у кожній машині були діти. Ми бачили військову техніку, танки. Це було дуже страшно. 

Поруч із міською радою лунали обстріли, ракети літали, ми тікали з машини й ховалися. 

Ці спогади дуже важко згадувати.

Ми залишили свій дім, втратили роботу і були без коштів. Виїхали майже без речей. 

Носили те, що мали, бо не було можливості нічого купити. Чоловік і я залишилися без роботи, бо з нами розірвали трудові договори.

Сама війна стала найстрашнішим моментом у моєму житті. Я маю проблеми зі здоров’ям, і все це сильно вплинуло на мене. Зараз я без роботи. Через стан здоров’я мені навіть довелося звільнитися. Лікарі зробили операцію, бо все це вдарило по нервовій системі.

Моя родина, на щастя, залишилася разом. Ніхто з близьких не виїжджав з Миколаєва, хоча багато знайомих і близьких роз’їхалися або пішли воювати.

Своє майбутнє я бачу щасливим. Хочу бути разом із сім’єю, святкувати нашу перемогу, жити в мирі, з роботою і здоров’ям. Хочу, щоб ми жили так, як раніше, а можливо, навіть краще.