Красікова Анастасія

гурток "Школа успіху", Центр дитячої та юнацької творчості № 5 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання – Гапєєв Леонід Володимирович

Війна. Моя історія

Як вижила моя родина під звуки й жахи війни,

або мої мрії про мирну Планету Людей…

Поки читається сюжет і пишуться нові рядки знову в місті-герої Харкові лунає повітряна тривога. Звуки війни і щастя у творчості, здається зовсім різні «вагові категорії», немов паралельні світи? Але сюжети невигаданих історій демонструють просту істину. Розповідають про харків’ян, незламних духом, про старшокласників, освітян, мирних героїв воєнного часу, які таки знаходять своє щастя у публіцистичній творчості, бо просто й переконливо розповідають людям правду.

24 лютого... День, який я запам’ятаю на все життя. Він залишиться в серці кожного українця на багато поколінь, як день болю та скорботи. Війна... Вона ввійшла в наше життя, в наші оселі, в наші душі...

Що я відчувала? Неможливо описати ту бурю емоцій, яку я відчувала... Страх, смуток, розгубленість, відчай та ненависть водночас захопили мене.

Мама весь час заспокоювала мене та бабусю, а сама тихесенько плакала в іншій кімнаті, я це чула, але не говорила. Звуки вибухів було чутно безперервно. Мені здавалося, що гірше бути не може, дарма я так думала…

На початку березня полетіли ворожі літаки. Здригався дім! Лежачи на підлозі, мама закривала мене своїм тілом, до болі стискала руками мої руки.

Так продовжувалося декілька днів. Вранці 5 березня ми вирішили поїхати з міста. Вирушили ми на Черкащину, там перебували наші знайомі.

Дорога виявилася дуже важкою, ні, не через те, що довго їхали, не через страх, а нестерпною була думка, що, ймовірно, не буде вороття додому! Ось що лякало!

Лякало те, що позаду мене залишалося усе моє життя: мої друзі, моє дозвілля, моя рідна 57-ма школа, моє любе місто, мій любий Харків. Незвідана дорога попереду мене зовсім не лякала, всі інші відчуття наче відмерли у той момент. 

Коли ми приїхали у село на Черкащині мене спочатку здивувала тиша. Я навіть на якийсь час подумала, що все скінчилося, що ми перепочинимо та поїдемо додому, але не справдилося. Не дивлячись на свій настрій, я була приємно вражено, як тепло і привітно нас зустріли. 

Мешканці села дуже здивували своєю гостинністю, вони бачили нас перший раз у житті, але допомагали хто чим міг: одягом, постільною білизною, давали продукти, ковдри, засоби гігієни, дрова.

Намагалися усіляко нас підтримувати, завжди цікавились тим, як справи у наших родичів та знайомих у Харкові.

Із першого дня, як ми приїхали, нас під свою опіку взяла місцева «волонтерка» тьотя Ніна, яка була готова допомогти будь-кому, у будь-яку мить. Тьотя Ніна упродовж усього часу пригощала нас різними смаколиками та «змушувала» їсти вітаміни.

Нам потрібно було чимось займатися, бо думки про дім та новини не давали спокою. Ми вирішили засадити город, що також допомагала робити тьотя Ніна, а  також доглядати його.

За цей період часу, коли ми проживали на Черкащині, я підтвердила свої думки с приводу того, що життя у селі відрізняється від життя у великому місті. Для мене було дивно, що не в кожному будинку є газове опалення та водопостачання.

Всі мешканці Стецівки активно приймали участь у волонтерстві: займалися плетінням маскувальних сіток, варили тушонку, купували продукти для Збройних сил України та територіальної оборони.

Ми усієї родиною приєдналися до цих занять, вчилися плести сітки та вірили, що кожен наш крок у цих справах наближає таку очікувану перемогу.

Із плином часу в селі ми стали майже "своїми", але щохвилини ми мріяли про повернення додому. Думки про те, щоб залишиться назавжди або поїхати десь далі ні у кого не було. Ми планували не раз повертатися у Харків, але як тільки ми наважувалися, ситуація знову загострювалася і вирішували трохи почекати. Харків постійно перебував під обстрілами та бомбардуванням. Але все ж таки ми наважилися і поїхали у липні додому. Уперше у своєму житті я зрозуміла, що можна сумувати не тільки за рідними та близькими, а можна сумувати за домом, за своїми речами, запахом своєї оселі.

Перший час удома було ніяково, дослухалися до звуків вибухів, панікуючи, бігли в коридор. Згодом прийшла думка, що треба не тільки намагатися виживати, а й адаптуватися жити в нових реаліях. Життя в нових умовах потребує постійного контролю за ситуацією зовні, ми довели майже до автоматизму наші дії під час повітряної тривоги.

Я ніколи не могла уявити навіть у страшному сні, що я буду звикати до умов життя під час війни. Нам вдалося це зробити, вдалося зрозуміти, як вижити під час війни. Ми зустрічаємося з рідними та друзями, насолоджуємося красою природи та з радістю вітаємо кожен новий день. Зараз ми цінуємо ті дрібниці повсякденного життя, на які не зважали до 24 лютого.

Мене переповнює почуття гордості за наших воїнів, медиків, рятівників, а також звичайних людей, які допомагають тим, хто у цьому потребує.

Саме такою є і наша «волонтерка» тьотя Ніна, вона, до речі, і досі нам телефонує та запрошує у гості. Ніколи і нікому не під силу зламати волю нашого народу, ми разом переможемо! Все буде Україна!

Замість післямови, варто подякувати і волонтерам з інших країн світу, які надали прихисток під час війни нашим українським співвітчизникам далеко поза межами рідної України. І тут можна згадати також про відомого військового льотчика, французького гуманіста і всесвітньо відомого письменника Антуана Екзюпері. Йдеться про його казкову повість «Маленький Принц», сюжет, народжений в часи війни і має на меті повернути людство до мирного співжиття. Земля ж є планетою людей, і ми завжди відповідальні за тих, кого приручили. Він теж по-своєму намагався писати правду, і попри тогочасні звуки й жахи війни теж передав людству естафету миру, щастя у творчості. Кожен з нас, мабуть, також мріє про мирну Планету Людей, де щастя у творчості стане реальним явищем життя…