Красікова Анастасія, 11-б клас, Харківський ліцей № 57

Вчитель, що надихнув на написання — Супрунова Олена Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого... День, який я запам'ятаю на все життя. Він залишиться в серці кожного українця, як день болю та скорботи. Війна... Вона ввійшла в наше життя, в наші оселі, в наші душі.

Що я відчувала? Неможливо описати ту бурю емоцій, яку я пережила... Страх, смуток, розгубленість, відчай та ненависть водночас захопили мене.

Мама весь час заспокоювала мене та бабусю, а сама тихесенько плакала в іншій кімнаті. Звуки вибухів було чутно безперервно.

Мені здавалося, що гірше бути не може, дарма я так думала…

На початку березня полетіли ворожі літаки. Це смертельні монстри. Коли ми чули їх, все всередині завмирало.

Так продовжувалося декілька днів. Вранці 5 березня ми вирішили поїхати з міста. Дорога виявилася дуже важкою, ні, не через те, що довго їхали, не через страх, а нестерпною була думка, що, ймовірно, не буде вороття додому! Ми зупинилися на Черкащині. Лякало те, що позаду мене залишалося усе моє життя: мої друзі, моє дозвілля, моя рідний 57-ий ліцей, мій любий Харків. Незвідана дорога попереду зовсім не лякала, усі інші відчуття наче померли в той момент.

Коли приїхали в село на Черкащині, мене спочатку здивувала тиша. Навіть на якийсь час подумала, що все скінчилося, що ми перепочинимо та поїдемо додому, але не справдилося. Не дивлячись на свій настрій, я була приємно вражена, як тепло і привітно нас зустріли.

Мешканці села дуже здивували своєю гостинністю, вони бачили нас перший раз у житті, але допомагали хто чим міг.

За цей період часу, коли ми проживали на Черкащині, я підтвердила свої думки з приводу того, що життя в селі відрізняється від життя у великому місті. Усі мешканці Стецівки активно приймали участь у волонтерстві: займалися плетінням маскувальних сіток, варили тушонку, купували продукти для Збройних сил України та територіальної оборони. Ми усієї родиною приєдналися до цих занять, вчилися плести сітки та вірили, що кожен наш крок у цих справах наближає таку очікувану перемогу.

Із плином часу в селі ми стали майже «своїми», але щохвилини ми мріяли про повернення додому. Думки про те, щоб залишиться назавжди або поїхати десь далі ні у кого не було. Ми планували не раз повертатися у Харків, але як тільки ми наважувалися, ситуація знову загострювалася і вирішували трохи почекати.

Харків постійно перебував під обстрілами та бомбардуванням. Але все ж таки ми наважилися і поїхали у липні додому.

Перші тижні після повернення. Було складно, сумно, незрозуміло, з якимось відчуттям тривожності. Але завжди з надією на краще! Згодом прийшла думка, що треба не тільки намагатися виживати, а й адаптуватися жити в нових реаліях. З великим задоволенням після повернення додому, взяла участь у конкурсі ораторського мистецтва, де

з гордістю згадала свого товариша Мікаеля Іщенка, з яким я займалася в танцювальному колективі «Щасливе дитинство». Мій товариш пішов захищати рідну землю, але, на жаль, у серпні 2023 року на полі бою він загинув.

Гірко, важко на душі. Йдуть від нас кращі з найкращих. Нічим не заповнити ці втрати. Також, була присутня в рідному закладі освіти на відкритті меморіальної дошки Гур’єву Тарасу, молодшому сержанту, якому присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Та як відомо герої не вмирають, а просто перестають фізично бути поруч.

Отже, 1000 днів війни, протягом яких у мене було безліч і нових знайомств, і страшних подій, але життя продовжується.

Ми, харківʼяни, долаємо всі перешкоди, незважаючи ні на що. Рідне місто живе та працює.

Люди допомагають одне одному, закохуються, спілкуються, навчаються. Для мене Харків — найрідніше місто, і рішення повернутися до нього, було найкращим!!!