Мозолюк Анна, учениця 10 класу Комунального закладу загальної середньої освіти «Жидичинський ліцей №31 Луцької міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кабак Надія Олександрівна

Війна. Моя історія

Тобі, дорогий наш Лицарю український, доземно вклоняються нині мільйони…. Доки ти на варті, у нас живе віра в перемогу добра і справедливості. Думаю про те, як важко дається Тобі кожен відвойований метр рідної землі та шукаю слова, щоб висловити вдячність.

У кожного своя історія війни, болю і втрат.  І кожен розставив у житті свої пріоритети. Біль по-різному відчувається в часі. І зараз коли мені вже 15  і я думаю, що доросла, сприймаю дійсність по-іншому.  

Ота рашистська війна з нашим народом записується у моїй пам’яті вже досить  довго – відколи мої ровесники зустріли сьомий рік життя і пішли до школи. Але тоді я уявити собі не могла, яке люте зло почало накривати рідний край. Чула від дорослих, що чужинці хочуть забрати нашу землю.

Пригадую, як у той час тато викопав велику яму за хатою, так що утворилися гори землі довкола. По-дитячому боялася, що лихі люди можуть цю «нашу землю» позабирати вночі для себе. Щоранку прокидаючись, стрімголов бігла до насипу впевнитися, що земля на місці.

Коли ставала старшою, то молилася за наших оборонців, що перебували в зоні АТО,  і вірила, що війна ось-ось завершиться. Однак, коли я навчалася у восьмому класі, і той нетривкий спокій зруйнувався цілком. Я ніколи не забуду цей  ранок, ранок 24 лютого 2022 року. Схопившись із ліжка від голосного зойку дорослих «ВІЙНА!», подумала, що то мені почулося.

Хіба в одну мить можна було осягнути страшну правду і уявити, що буде далі? Мама, напевно, уявити змогла і рушила зі мною та меншим братиком до Польщі.

На кордоні було багато таких самих наляканих. Прощаючись з рідними,  вперше побачила тиху сльозу на очах у тата і подумала, що ця розлука не має меж часового виміру. Ніколи досі не бачила, щоб довкола стільки людей  плакало водночас. То були сльози розпачу: всіх жахала безвихідь. Ця війна зробила мене дорослою.

Тепер сповна розумію, ЩО переживають діти при розлуці зі своїми близькими, коли ті вирушають на війну. Співчуваю всім, до кого рідні повертаються «на щиті».

Боляче, коли бачу байдужість окремих людців до сімей загиблих. Цілком підтримую протести проти владців, яким «нова бруківка» важливіша за життя співвітчизників. Хіба не зрозуміло, кому кожен з нас зобов’язаний щастям жити Отож, коли радіємо розквітлому гладіолусу, чи дозрілому яблучку, чи знайденому грибочкові, чи краплистій росі на світанку –  не забуваймо,  завдяки кому ту втіху маємо.

А коли настає негода, молімося,  щоб дощова вода оминала окопи, щоб морози не лютували на бойових позиціях, щоб тумани не застеляли зір нашим снайперам…

Сьогодні я зрозуміла, наскільки важливою є  вчасно простягнута рука підтримки. Можливо, хтось вважає, що плести маскувальні сітки чи виготовляти окопні свічки, збирати енергетичні набори чи писати листи вдячності захисникам – це ж не дрони купувати! Насправді важлива будь-яка допомога! Головне – єднання!  І зовсім недаремно у школі влаштовуємо ярмарки на підтримку ЗСУ, роблячи скромний внесок у спільну справу.

Дуже важливо, що наші люди волонтерять. Але якби ще у своїх домівках могли  виготовляти і патрони,і дрони, і танки, і гармати… Але…

Сьогодні роблю все можливе, що наближає перемогу. Вірю, що завдяки Тобі, славний наш Звитяжцю, свій випускний бал мої ровесники по всій Україні (із Кримом вкупі) святкуватимуть не в «іюнє», а таки в червні, та здобуватимуть вищу освіту не «в паслєдующіє годи», а в наступні щасливі навчальні роки. Слава Україні! Слава Воїну - Переможцю!