Борсук Яна, учениця 11 класу Гімназії імені Володимира Малика Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Любич-Роман Оксана Миколаївна

Війна. Моя історія

Щоб розпалити війну, досить одного життя,

а щоб зупинити – потрібні мільйони життів.

Венедикт Немов

В один момент я зрозуміла значення цих слів… Зимовий ранок 24 лютого, на годиннику четверта… Це було найгірше пробудження для всіх українців. Пам’ятаю, як у кімнату зайшла налякана й заплакана мама та сказала, що почалася війна. У  думках було лише одне: «Що робити? Невже це не сон?».

З переляку підбігла до телевізора… Переконалася… Тривожно й страшно... Сталися перші вибухи в Києві, Харкові, Дніпрі, Луцьку... Розпочався наступ російських військ на наші міста.

Життя розділилося на до 24 лютого та після... Змінилося все, змінилися всі. Я ніколи не забуду перші дні цієї жахливої війни. Як тато рано-вранці поїхав у військкомат, а ми з мамою збирали речі для нього й молилися. Як колотили коктейлі (потім  їх назвали  «бандера-смузі»). Як ночами плели маскувальні сітки для блокпостів. Не пам’ятаю, але ми, мабуть, не спали більше тижня, бо постійно щось готували для ТРО міста. Кожного разу, коли було оповіщення про тривогу, ми хутко бігли в підвал.

Та найстрашніше було вночі. Моторошне відчуття, коли чуєш гул літака так низько над головою, що здається, мовби він уже падає, а ти біжиш у підвал та не знаєш, чи будеш жити, чи встигне сховатися мама. А як же довго тягнувся час у підвалі… Іноді ми намагалися відволіктися й читали книжку, яку мама випадково взяла («100 відомих людей планети»).                     

Чомусь дуже запам’яталися злякані очі малечі та тремтіння рук дорослих, яких ми прихистили. Утекли вони з Харківщини, з села Дергачі, яке тоді було під постійними обстрілами. А потім приїхали біженці з Харкова й Запоріжжя, і всіх нас об’єднувало одне – війна.  

Розповіді людей про спроби покинути місто поїздом дуже мене вразили. Тисячі заповнювали вагони ще на пероні Харкова, але охочі їхати були й на наступних станціях, та потяги більше не зупинялися, а прямували на захід України. Скільки ж страху та відчаю було в людей на вокзалах і в нашому місті також.

Такі евакуаційні поїзди їхали дуже швидко, уночі зовсім без світла. Одного разу я бачила потяг усього з одного вагона із заклеєними вікнами, його пасажирами були діти-сироти із Запорожжя. У кожного з них був лише наплічник або маленька валізка… й оті злякані очі. Тоді я по-справжньому усвідомила цінність мати батьків.

А як же  ми з мамою чекаємо на дзвінок від тата! Навіть не можу передати свої відчуття полегшення та радості від почутих слів у телефоні: «Як ви там, мої дівчатка? У мене все норм. Цілую вас. Усе буде Україна».

Після початку війни мені довелося багато робити дорослих справ, приймати важливі рішення. Одним словом, я миттєво посерйознішала, як і багато моїх однолітків. Переживання за подруг з Ізюма та Харкова запам’ятаю назавжди.

Коли зникав з ними зв’язок на декілька днів, було дуже страшно… Лише дивом їм вдалося виїхати, а від їхнього смс «Яно, ми вже в безпеці» потекли сльози радості.

Зараз почалися заняття в школі, і я щаслива, що маю можливість навчатися офлайн, бо нам усім потрібне спілкування з друзями, із учителями краще розумієш матеріал. Так, часто переривають уроки повітряні тривоги, мусимо спускатися в укриття, але впевнена, що все буде добре, бо вірю в ЗСУ!

Зараз нам усім дуже важко, але український народ неможливо зламати, і ми це довели всім. Я впевнена: неодмінно переможемо! Країну обов’язково відбудуємо, вона стане могутньою та квітучою.

Тільки шкода, людські життя не повернеш і душевні рани залікувати буде неможливо… Такою страшною ціною дається нам свобода… Війна залишить страшний слід у серці кожного назавжди… Я дуже сподіваюся, що перемога буде найближчим часом, і, переконана, у це вірять усі українці. Разом ми сильні й непереможні! Слава Україні! Героям Слава!