До початку війни ми мешкали в Луганській області, у Старобільському районі. Ми всі прокинулися від вибухів. Вибухи шокували, коли вони лунали дуже близько. Я не розуміла, що відбувається, бігала по підвалах із дітьми і не могла їх заспокоїти.

Виїхали ми 25 березня, і досі перебуваємо в Дніпропетровській області. Ми не хотіли жити під контролем чужинців у своїй державі. 

Труднощі – це пошуки житла. Його важко знайти, до того ж - за прийнятною ціною. У мене двоє дітей, із чоловіком я розлучена. Дуже тяжко. 

Зараз поруч зі мною немає нікого з рідних та близьких. Ми виїхали з дітьми самі, а мої батьки залишились в окупації. Дуже тяжко, бо ми не бачилися майже два роки. 

Зараз зв'язок налагодився, бо їм дали інтернет мобільний. Уже трішки легше стало, а до того взагалі зв’язку не було з ними. 

Мій брат воює, і якщо потрібна якась допомога, то ми до нього звертаємось. Нас дуже підтримувала церква, і фонди допомагали з гуманітаркою. У школі до дітей ставляться всі дуже добре. 

Мені здається, що потрібно домовлятися, бо невідомо, коли все закінчиться і на чию користь. 

Хочеться, щоб не лунали вибухи.