Лиска Єлизавета, 9-а клас, Запорізька гімназія № 29

Вчитель, що надихнув на написання — Троян Наталія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 моє життя розкололося на ДО й ПІСЛЯ. Як-то кажуть: «Пізнаєш цінність моменту, лише тоді, коли він стане тільки спомином». Отож, почала цінувати я спокій, коли в моє життя ввірвалася війна, а під руку її вів тваринний страх. Що таке постійний страх сирен? Що значить здригатися від найменшого шарудіння? Страх, який ніколи й ніде не вимикається? Страх, що з’їдає тебе зсередини, змушує мучитися від жорстоких кошмарів по ночам? Що таке постійний страх за своє життя та за життя рідних? Ну, тепер прийшов час випробувати удачу на міцність.

24 лютого я думала: «Та ні, бути такого не може, зараз все владнають і будемо жити як жили». Але по іронії долі такого не сталося. Ніяких тобі кінців в найкоротші терміни. І

на початку була така ситуація, що в магазині не спостерігалося ні продуктів, ні води, банально, навіть сірників. Називається: живи, як хочеш.

Тоді-то стало ясно – «Армагедон» – ось він і є власною персоною.

Напевне, найперший страшний момент був, коли я прийшла з вулиці і вирішила глянути котра година. Розумію, що невідома сила відкинула мене назад. Серйозно. Спочатку на долю секунди підняло, а потім з силою кинуло. Часу заховатися не було як і вибуху. Отож, всі залишились там, де і стояли. Пам’ятаю, мама потім казала: «Я відчула, що щось мене відкинуло, мені стало цікаво, ну я і визирнула у вікно. Це було помилкою: я побачила, як ракета летить, потім падає….» Без коментарів.

Літо 2023 року. 

У новинах повідомляли, що буде теракт на ЗАЕС 5 числа. На наступні дні час просто заморозився. Всі чекали свого кінця. Ніхто не намагався що-небудь зробити, бо знали: доживаємо останні дні. 

І ось – момент істини! 5 число настало, нічого з написаного - ні. Ось тут мій розум вкинув мені фразу, яку знала, але усвідомила її коли вже, здавалося, запізно. Зловила такий собі дзен: «Собака, яка гавкає, ніколи не кусає. Розумний лиходій ніколи не розповідає про свої плани, він робить все в тиші».

Я написала цю дату, бо запам’ятала її (що казати, подія травматична, як-ніяк). Мабуть, цю ніч я ніколи не забуду. Коли відбулося кілька речей одночасно. Спочатку телефон завив, як дурний (тоді я не налаштувала гучність сповіщень тривоги), а я його не почула, потім щось засвистіло і завертілося: вибух такий, що я вже думала «все, капець, прощайся, Лізо, з життям», в кімнаті стало, як удень, потім хтось закричав: «У ТАМБУР!!!». Усі повискакували за дві стіни, часу бігти до сховища не було. 

Один, другий, а далі я збилася з ліку скільки тих чортових вибухів було. Квартира світиться, усе дрижить.

Машини вищать, вулиця гримить, кров у вухах шумить, як скажена. В мозку пульсувало одне: «Ну все, всьому кінець, прощайся, ти дівчинко, зі своїм буттям. Зараз, якщо не закінчиться, то в тебе кров з вух полетить». Ну реально, гриміло так, що «мама не горюй». Враз абсолютно все замовкло. Здається, я навіть свого пульсу не відчувала, 5 хвилин – і тривоги немає. Хтось подзвонив, але я не слухала. Як завжди ввімкнула телефон, але зір не фокусувався ні на чому. Дивився кудись всередину себе.

Уранці вийшли дивитися, куди летіло. Не пройшло і 5 хвилин, як побачили оте: дім розвернуло, все повипадало, машини згоріли, люди ходять збирають речі. Брр, які страшні речі мешканці дому описували. Ніякий тобі Голлівудський фільм жахів не переплюне ту ніч.

Думаю, переживши такі, відверто кажучи «помиї життя», я не буду проходити це знову. І з’явилося розуміння: щось змінилося. Я змінилася. Куди і поділись рожеві окуляри, інфантильність і думка, що зі мною такого не станеться. Привіт критичному мисленню, сарказму і, місцями, песимізму. Я думала, що це далека книга жахів, яка не станеться зі мною. Сподіваюсь, що добро переможе, зло і війна врешті-решт закінчиться та настане мир, українці будуть жити краще, ніж до війни. А поки що…