Сєрікова Аліна, 10-б клас, Малобілозерська спеціалізована естетична школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів «Дивосвіт»

Вчитель, що надихнув на написання — Гришечкіна Олена Євгенівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна була частиною мого життя з самого дитинства. Жахливою частиною. Мій тато був волонтером з 2014 року. Його діяльність почалася з Революції гідності. Того жахливого дня він дивом вижив, його пустили в церкву неподалік.   

З того часу мій тато – волонтер, а з ним і я стала невід’ємною частиною його тяжкої праці.  

Ми з татом часто відвідували військові частини та спецпідрозділи. Завжди приїзджали з великими пакунками. Ми навіть віддали одну з наших машин.  

Моя поміч була у тому, що я переповідала татові слова людей, якщо він  недочував, бо втратив слух на праве вухо від підірваної поруч гранати. 

Я багато малювала. Мої малюнки, ще дитячі, зовсім непрофесійні, відправлялися  військовим та людям, які були пов’язані з війною.   

Мені подобалося малювати пейзажі: золотий  пісок та блакитні простори моря. Ці кольори присутні у прапорі України.  Після закінчення роботи над картиною, я могла підійти до тата і показати йому перевернуте полотно зі словами: «Дивись! Навіть тут є Україна!».   З продажу моїх картин, ми змогли придбати бронежилет.  

Незадовго до  повномасштабного вторгнення російських військ, крім картин, я почала розмальовувати предмети від використаної техніки: пулі, гранати. 

Розмальовувала предмети вбивства, нібито приховуючи за мазками фарби страшні факти злочинів.  

За два роки до повномасштабного вторгнення, 

тато став працювати у саперному полку. Люди там завжди виглядали так, нібито проживали своє життя у тисячний раз, якщо не в мільйонний. 

Але змушений був покинути свою роботу 24 лютого 2024 року.   

Цей день став для мене найстрашнішим за всі інші. Все моє життя розділилося на «до» і «після».  Моя школа стала спогадом. Мій дім – мрією. Україна стала раною в моєму серці, яка весь час болить. Але невгасає надія  повернутися на Батьківщину. 

Моя мама залишилась приглядати за оселею та моїми бабусею та дідусем, які вже на той час страждали на деменцію і відмовилися покидати дім.  

Перші дні лихоліття  ми з татом перебували у Запоріжжі. А якщо точніше – у підвалах. 

Люди там божеволіли. Ніхто не міг спокійно сидіти, у всіх тремтіли руки. Навіть діти мовчали. Усі мовчали.   

Згодом, незважаючи на величезні черги на дорогах і ще більш довготривалі діалоги про втрати на війні по радіо, ми потрапили до друзів тата у Чернівці.  

Навчаючись у новій школі маленького села, зі своїми  спогадами  прожила чотири місяці, і  кожного дня я благала тата відвезти мене хоча б у Запоріжжя, навіть якщо там небезпечно, навіть якщо це мене вб’є…  Настільки мені хотілося додому. Кожного дня, кожної години сльози не переставали текти з моїх очей. 

Влітку ми переїхали до Німеччини. Тут нас прийняв табір для біженців. Два тижні ми жили серед циган, багато наших речей пропало. Згодом нас відправили у село. Там жили півроку у контейнерах, допоки не довелося віддирати плісняву з протікаючої стелі.  

У той час вдома помирає мій дідусь через відсутність ліків.

Кожного місяця телефонує бабуся і намагається вмовити  нас повернутися додому. Часто вона забуває, що дідусь вже не поруч і гукає його під час дзвінка…   

Зараз ми маємо оселю. Однак власники хочуть продати будівлю, а щоб ми залишили її швидше – вимикають отоплення у негоду.  

Кожен день відчувається вічністю.  

Сидячи у холодній кімнаті, я малюю і дивлюсь на картину, наповнену далеким для мене Азовським морем, як в дитинстві я перевертаю полотно і тихо вимовляю:  

- Навіть тут є Україна.