Гарбуз Олександра, 10 клас, Малобілозерська спеціалізована естетична школа-інтернат II-III ступенів “Дивосвіт”

Вчитель, що надихнув на написання — Рудик Олена Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого зустріло нас спокійно, моя сім’я дізналася про повномасштабну війну з новин та дзвінків знайомих. До нас повне розуміння прийшло лише тоді коли наше село потрапило до рук російських військових. Без боїв та галасу, лише констатований факт - “Ми в окупації”. Ми повною мірою бачили та чули бої за Оріхів, Василівку, тому в якийсь момент проводили 

більше часу у холодному квітневому підвалі чим у рідній хаті. Увесь цей період я вела щоденник, як така собі Анна Франк. 

Це був хороший спосіб зняти тривожність, та банально не губитися у днях, але у підсумку зараз я не можу згадати ні одну дату, навіть якщо сильно захочу.

Коли ти знаєш, що ти не знаєш що буде завтра - життя стає нестерпним. Російські військові беруть що хочуть, та де хочуть. Пограбувати магазин аби пожерти, спалити українські книжки аби зігрітися, а разом с тим знищити українську ідентичність та врешті вдертися до чужої хати аби поспати. Ти прокидаєшся думаєш що сталося сьогодні, які новини в твоєму телефоні? Хороші чи погані? Які з них які? У такому стані пройшли ті декілька місяців які ми проведи там. Там де навіть повітря було іншим, де у хорошу погоду не хотілося виходити на вулицю, навіть біля вікна сидіти було лячно.

А потім в один день ввечері було вирішено що у 6 ранку наступного дня ми покидаємо домівку. Так більше не можна, не можна це називати життям. Їхали ми з думкою що це на пару неділь та зовсім скоро ми повернемося назад, та їхали ми не одні. Наші речі вмістилися у одну валізу, та два шкільних рюкзака. Напевно якщо ми знали що назад ми не потрапимо ще як мінімум два роки, речей було би набагато більше, хоча складно було би зібрати усе життя у сумки та виїхати у невідомість.

Так вийшло що декілька неділь з нами жила племінниця моєї мами, наша сестра. Тому виїхали ми разом, її мама хотіла щоб вона була у безпеці. Щоб хоча б її дитина не бачила того жаху який потім довелося бачити їй самій.

Стрілка годинника дійшла до шостої занадто швидко. Часу вже не було, тому обійнявши бабусю ми поїхали. Якби ж тоді я знала що найближчі декілька років я її більше не побачу.... Машини вистроїлися у колонну, проїжджаючі повз російські блок пости, повз танки с буквою Z. Наші телефони були заховані, але навіть так в них нічого не було.

Єдине місце де ми могли залишити свою любов до України, свою політичну позицію, свою ненависть до кацапщини це наші думки та серце. 

По дорозі до підвладної Україні території нас зустрічали цивільні машини які були дощенту спалені. В думках пронеслося те що це могла бути наша автівка. Через декілька годин ми нарешті побачили український прапор. Заплакали усі.

У перший час було нормально. Думати що незабаром ми повернемося додому, а це будемо згадувати як вимушену своєрідну відпустку - було приємно. А потім розуміння ситуації приходило поступово. Від декількох неділь, ми почали сподіватися що просто повернемося колись та не в руїни. Починати усе с початку складно, коли в один момент у тебе забирають усе і ти залишаєшся один.

В моїх батьків забрали працю яку розпочав ще мій дід та продовжував робити мій батько ось вже майже 20 років. Забрали дім, рідних, друзів.

І так і покинули одних з трьома дітьми.

З часом ми почали жити, в нас з’явилося майно, нові друзі. Здається життя почало знову нам посміхатися, але це місце ніколи не буде моєю домівкою. Не тут я народилася, не тут були мої перші звершення, бути тут не наше бажання. Я хочу не боятися майбутнього, не згадувати зі сльозами минуле. Хочеться зв’язувати окупацію, військових, війну з чимось що чули на уроках історії, в не зустрічали у житті.