Паска Варвара, 9 клас, Слобідо-Рихтівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Годовиченко Раїса Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тато знову "включив" новини... Нічого нового: вибухи, руйнування, смерть безневинних людей. По моїй місцевості не стріляють, не їдуть танки і озброєні люди, не вимагають здаватись. Але ж чому так боляче з кожним включенням тих клятих новин. З центральних каналів зникли звичні передачі, цікаві фільми і мультфільми. З екрану на тебе дивиться смерть.

Господи, невже ми такі грішні з-поміж усіх народів,  що так страждаємо. Господи,  пошли мир нашій просоченій кров'ю землі.

Тисячний день війни. Всі надії обірвались. Адже ніхто не думав,що цей  клятий тисячний день колись настане. Ну сотий, ну п'ятисотий, а потім понеслось... Нічого, ми вже звикли. Ми не ранені, не контужені. На нашому столі завжди свіжа смачна вечеря.  О так, у нас є стіл, тепле ліжко, стеля...

А багато хто це втратив, — це елементарне, але таке значуще, адже  з цього складається наше життя, з дрібниць. У багато кого забрали право на дрібниці. Ви не повірите, але у багатьох забрали право на руки і ноги.

Я надіюсь цей твір прочитають  через багато років і ніхто вже не стримуватиме сльози — сльози радості від перемоги!

Якими словами можна передати, що мій  брат  другий рік ночує в казарменному укритті, те, що мій тато і мама постаріли на років двадцять за час війни, що наші вчителі  відводять очі, коли звучить тривога, що по місту, та й в селах звучать сирени "на щиті".

Я не знаю, що сказати майбутньому поколінню. Знайте, що нам дуже страшно, коли чути звук ракети над будинком, коли новини "передають" про ранених в лікарні дітей, загиблих масово військових, мобілізаційний вік, який  скорочують з кожним роком.

Вибачте нам, що на дворі війна. Вибачте, що не зберегли мир.

Прошу пам'ятайте, найдорожче, що є у людства — це не запаси золота чи нафти, це мирні часи. Це життя, яке ми маємо прожити щасливо, не чути цієї страшної сирени, не бачити руйнування будівель і не боятися за те, що це може бути остання жива ніч. Немає в нас чогось важливішого за життя, проте наше життя постійно намагаються забрати вороги. Неначе їм не вистачає свого…

Вбивають нас, кляті вороги, щоб забрати в нас все, що нам дороге — свободу, мир, надію.

Зрозумійте, багато хто помер заради вас, заради вашого щастя, заради миру на планеті.

Дякуємо вам, українці майбутнього!

Я так не хочу з ними чути, що батько учнів нашої школи зник безвісти чи взагалі загинув. Я так не хочу бачити очі тих учнів, які вже батька не побачать. А тільки згадуватимуть зі сльозами на очах і будуть чути від інших співчуття. Від цих "новин" завмирає серце, адже кожен з них хотів жити.

Весь світ живе своє життя, а в Україні вбивають за "Слава Україні!". За що нам ці муки, хіба ми заслужили? Ми також сильно хотіли жити.

Доповніть цю історію, бо вона ще не закінчена...