Груй Юлія, 11 клас, Смілянський НВК «ЗОШ І ступеня –  гімназія імені В.Т.Сенатора (з дошкільним підрозділом)»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маслюк Наталія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До 24 лютого 2022 року багато українців припускали можливість повномасштабного вторгнення росії, але більшість сподівалася, що цього ніколи не станеться.

Ось і я, тоді ще учениця 8 класу з безміром надій і планів на майбутнє, вірила, що біда омине.

Я – людина з підвищеним рівнем тривожності, тому чутлива до настроїв оточення. Від початку лютого ми з друзями занепокоєно обговорювали імовірність вторгнення, а моя старша сестра, яка мешкає у Львові, тим часом надсилала інформацію з чат-ботів із поясненням, як підготуватися до можливої небезпеки та подолати паніку.

Проте тоді я не цілком усвідомлювала, що таке ВІЙНА...

День перший

24 лютого 2022 року… Я прокидаюся, як зазвичай, о 7 ранку і збираюся до школи: у нас запланована контрольна робота з англійської мови. Якби ж то ми її написали…

Того ранку ми з мамою снідаємо вдвох. (Мій тато працював далекобійником, тому часто його не було вдома.) Ні вона, ні я ще й не здогадуємося про лиховісні події.

Про повномасштабне вторгнення телефоном повідомить сестра. Я перебуваю в стані шоку і ніяк не можу втямити: це не сон?

24-те, мабуть, найдовший і водночас найкоротший день мого життя. Родина зятя виїжджає з Харкова… Двоюрідна сестра, студентка університету, ховається від обстрілів у підвалі гуртожитку… 

Тато спішно повертається додому з іншої частини країни... Сестра з чоловіком генерує купу ідей щодо допомоги всім рідним.

Уночі найтяжче. Темрява загострює відчуття тривоги і страху, а звуки вибухів і тремтіння землі посилюють паніку. У той момент здається, що це останні години мого життя. Під час затишшя ми з льоху повертаємося до будинку, щоб хоч трохи поспати.

Тиждень перший

Аби не збожеволіти від невідомості, ми з мамою ходимо плести сітки, збираємо речі для гуманітарної допомоги, донатимо на армію і навідуємо нашу бабусю, яка мліє душею від занепокоєння.

Натрапляю на моторошні фото з нашого вокзалу, на яких достобіса людей намагаються потрапити в евакуаційний потяг.

Ще немає застосунку «Тривога», ми зідзвонюємося із сестрою, щоб переконатися, що всі у безпеці.

Місяць перший

Як не сумно це усвідомлювати, але ми починаємо звикати до війни і до виття сирен. Допомагають триматися гумористичні відео у соцмережах.

Та вони не рятують від душевного болю. Невимовно шкода тих людей, що залишилися без домівок… Пекучою мукою жахають знімки з Бучі та Гостомеля… Я плАчу…

Панічно стривожує той факт, що багато знайомих виїжджає закордон або прямує на захід України. Ми ж залишаємося в рідному місті й намагаємося не втрачати бойового духу.

День сотий

Наближається літо. Усім українцям дуже хочеться нарешті почути про перемогу у війні й поїхати в Крим на море. У цей час чоловік моєї сестри добровільно зголошується стати на захист нашої країни.

Я стривожена його рішенням, проте підтримую цей мужній учинок.

День двісті десятий (21 вересня)

Навчання ще дистанційне, тому маю змогу поїхати до сестри, щоб підтримати її моральний стан. Цього дня звільняють декількох полонених з «Азову», зокрема й Пташку.

Для мене це подібне до ковтка свіжого повітря.

День чотириста дев’яносто восьмий

Ми з подругою приїжджаємо до міста Лева відсвяткувати її іменини. Але вночі змушені ховатися в коридорі й спускатися до підвалу: Львів здригається від потужних вибухів. У моєму рідному містечку, на щастя, відносно спокійно, а тут душу знов облягає гнітючо-болісне відчуття страху…

День дев’ятсот п’ятдесят сьомий

Моя сестра нині – волонтерка, її чоловік досі військовий. Повітряні тривоги стають триваліші й масштабніші. Ворог несе смерть, руйнацію і плюндрування, силкується знищити нас як державу і як націю. 

Найменші наші перемоги здобуваються ціною життя захисників, багато полонених і зниклих безвісти. Так багато навколо болю! І, на жаль, декому досі треба нагадувати, що війна триває.

Але я знаю: ми живемо у героїчну добу, коли у венах пробудилась і нуртує кров предків – козаків і січових стрільців, саме тому нас не здолати!