В перший день війни було страшно і нічого незрозуміло: що відбувається і що буде далі. 

У мене захворювання щитоподібної залози, я постійно приймаю гормонотерапію – L-Тіроксин. Росіяни нас окупували і в перші ж дні пограбували всі аптеки. Деякі аптеки закрились, а в тих, які через деякий час почали працювати, не було потрібних ліків. Я почала економити і стала себе погано почувати. 

Дуже була відчутна нестача ліків. Їжі - не дуже, бо ми жили в селі, в нас був запас картоплі, закрутки. Коли був у нас інтернет, люди викладали в мережі прохання поділитись ліками, у кого є запаси. Багато людей ділились і допомагали. А зі мною ніхто не поділився - напевно, у людей не було таких ліків. 

У перші дні війни люди були згуртовані, дружні, допомагали одне одному. Ми були ізольовані, і місцева влада активізувалася – організували випічку хліба. 

У нас раніше в селі хліб не виробляли, а привозили. А тут - змололи муку і почали випікати хліб у міні-пекарні. Згуртованість запам'яталася у перші дні війни.

Ми евакуювалися 15 вересня. Був період, що почали випускати людей, і ми проїхали за один день через Василівку. До цього люди стояли і по тижню, і по два тижні у спеку. Ми виїжджали зі свекрухою, якій 86 років було на той момент. Ми рано виїхали, довго стояли, і після обіду, години о третій нас випустили. Перевіряли та доглядали наш багаж. Нам пощастило, що ми зуміли виїхати за один день. 

Наші знайомі, з якими ми були на зв'язку, довго виїжджали. З ранку до обіду ми стояли - жарко було, туалету поруч не було. Я не знаю, як там люди тижнями витримували.

В Чорноморську мешкає сестра мого чоловіка - нам було до кого поїхати. Вона нас дала притулок у перші дні. Ми їхали цілеспрямовано, нам було кудись їхати.

Моя дочка поїхала за кордон. Ми втратили будинок. Чоловік втратив роботу, я на той момент не працювала. Ми втратили все, що до цього віку нажили, – зв'язки, роботу, друзів та звичний спосіб життя.

Хотіла б бачити незалежну Україну мирною, процвітаючою, радісною.