Васалакієва Катерина, 11 клас, КОМУНАЛЬНА УСТАНОВА "ПОПАСНЯНСЬКИЙ ЛІЦЕЙ №24" ПОПАСНЯНСЬКОЇ МІСЬКОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Вчитель, що надихнув на написання есе — Новікова Марина Сергіївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — найстрашніше слово, яке людина може почути у своєму житті. Найжахливіше те, що українці не тільки чують це слово у своїй розмові, а й живуть у цей період. Для України слово «війна» асоціюється з панікою та невідомістю. Вже як тисяча днів люди не почувають себе в безпеці, чують постійно повітряні тривоги, вибухи, які щодня приносять Україні та українцям великий біль та ненависть до Росії, яка зростає з кожним днем все більше і більше.

Хочу зазначити, що для українців, які жили на Донбасі, війна триває вже як десять років.

 Прикладом може стати моя родина. Я з невеликого міста Попасна Луганської області. Військові дії почалися, коли мені було шість років. Я не пам’ятаю, як я себе тоді почувала та який у мене був настрій, але точно знаю, що той день був щасливий, оскільки був останнім мирним днем у моєму житті.

У перший клас я пішла у сім років. Я багато думала про цей день, уявляла собі це свято Першого дзвоника, як я буду розповідати вірші, і як мені будуть аплодувати. Уявляла, як з матусею буду ходити по крамницях та вибирати мені святковий одяг, як буду вставати о сьомій годині ранку, щоб мама зав’язала мені банти, які більше за мою маленьку дитячу голову. Але всі мої мрії, уявлення та бажання були вбиті війною.

Свій перший дзвоник я святкувала у підвалі разом з батьками та сестрою.

Ось мені шістнадцять років, я вчусь в одинадцятому класі у тому ж ліцеї, але дистанційно. Пройшло десять років, і нічого не змінилося, мої мрії та думки знову розбиті. Я дуже переймаюсь, що у своєму житті ніколи не буду стояти на шкільній лінійці зі стрічкою “Випускниця”, і ніколи не буду танцювати випускний вальс зі своїми однокласниками.

Знаєте, що саме найобразливіше? Ні, це не перший дзвоник, який пройшов без мене, і не випускний, який я не відсвяткую, а те, що більшу частину свого життя я живу у війні, та крім вибухів, звуків ППО та повітряної тривоги, нічого не бачу й не чую.

Я не можу поїхати з батьками на відпочинок або у гості до сестри в іншу країну. Не можу зустрітися зі своїми друзями, які живуть в інших містах за кільканадцять кілометрів від мене. А найголовніше — те, що не можу повернутися додому, до свого міста вже як три роки.

Я багато згадую у своїх спогадах, які пов’язані з моєю оселею та з моїм рідним містечком. Згадую, як з хлопцями грала у футбол на полі недалеко від дому, як з подругою ще в дитинстві гуляли з самого ранку до вечора, як з батьками їздили подивитися на велику ялинку, яка стояла у центрі нашого міста, прикрашена гарними новорічними прикрасами. Останнім, як найяскравішим спогадом був Новий рік, який я зустрічала з моїми рідними. І хто міг подумати, що через два місяці почнеться війна по всій Україні?

Війна — це не тільки найстрашніше слово, а й жахливий період в житті кожної людини.

Мені дуже шкода, що ці почуття та емоції, які я відчувала і зараз відчуваю, так само проживають інші діти та підлітки. Я дуже хочу, щоб на нашій українській землі настав мир та спокій, щоб кожна дитина не хвилювалась за свого тата, який захищає її, а також мільйони українців від агресії ворога, боронячи Україну на війні.

Бажаю кожній людині більше не чути цієї нескінченної тривоги, цих вибухів, які руйнують наше життя, щоб кожна дитина могла спати спокійно, чуючи колискову своєї матері, а не молитву, сидячи у підвалі.

Слава Україні — Героям слава!