Компаніченко Валерія

11 клас, Олександрівський ліцей ім. Т. Г. Шевченка

Вчителька, що надихнула на написання – Іванова Тетяна Юріївна

Війна. Моя історія

Мій біль, моє життя

Війна… Вона розділила моє життя на “до” і “після”, увірвалася, немов руйнівний смерч, і знищила все, що було таке дороге моєму серцю. Забрала найдорожче і найдорожчих.

За одну мить з безтурботного підлітка я перетворилася на дорослу, яка має піклуватися про своїх рідних, улюблених чотирилапих друзів, які теж потребували моєї допомоги.

Це страшне слово, мов грім, упало на мене вдосвіта 24 лютого 2022 року, коли я міцно спала у затишному ліжечку у дорогому моєму серцю місті Гола Пристань.

Мене розбудив телефонний дзвінок. То була сестра Ірина, яка проживає в селі Бехтери. Ми давно не бачилися. “Що їй потрібно о 5-тій годині ранку? - майнула думка. - Невже щось із бабусею?”

“У нашому селі орки, - неприродно голосно верескнув її голос, - російський прапор висить на селищній раді”. Дзвінок перервався, я подивилася на портфель, який ще звечора зібрала до школи, і подумала, що досі сплю.

Та вже за мить зателефонував тато і суворим голосом наказав не виходити з дому і навіть не визирати з вікна.

Того вечора тато не повернувся додому, не обійняв мене, як завжди, не усміхнувся, не пригостив смаколиками. Зрозуміла: трапилося щось жахливе.

Бабуся погано почувалася, і я вирушила до аптеки по ліки. Якась моторошна тиша панувала довкола. На вулиці - ні душі. Холод пробіг по спині - і я повернулася додому.

Наступного ранку прокинулася від страшного гулу, підійшла до вікна і побачила ракету, яка летіла прямо над дахом сусіднього будинку. Тільки тоді усвідомила, що почалася війна, і з моїх очей потекли сльози.

Моє життя змінилося назавжди. Немов якийсь злий чаклун прийшов і розфарбував усе в темні кольори. Що буде далі з нами? Ми про це навіть боялися думати.

Пам’ятаю день, коли у двір зайшли чужі озброєні люди. Вони голосно розмовляли, реготали і зазирали в кожен куточок нашого затишного дворика.

Бабуся, ледь пересуваючись, зустріла їх на порозі. Мені ж наказала не виходити, бо вже знала, що неповнолітніх дітей примусово кудись вивозять. Так сталося з сусідською дівчинкою, шестилітньою щебетухою Наталочкою. Її забрали від батьків, сказали, що везуть у табір для оздоровлення, але відтоді про дівчинку не було жодної звістки. Я досі згадую її веселий сміх - і серце стискає невимовний біль.

Я тихо сиділа в кімнаті біля вікна і прислухалася до всього, що діялося на подвір’ї.

Чула, як бабусі грубо наказували негайно виїжджати, як гавкала на непроханих гостей моя Дамка, немов хотіла захистити нас від зла, як хтось вистрелив у мою улюблену собачку, як бабуся спокійним голосом пояснювала, що не може виїхати через хворобу.

То був немов страшний сон, який не закінчувався довгий час.

Довгі місяці окупації.

Мені сьогодні дивно, коли мої однолітки скаржаться на відсутність інтернету, бо добре знаю, як це, коли нема хліба, світла, води, коли не можна вийти з підвалу, не знаєш, чи доживеш до ранку.

Чотири дні тривала дорога до більш безпечного місця. Голодні, не маючи змоги поспати, ми добиралися до своїх родичів.

Я - ВПО. Цей вимушений статус мені надала війна, яка назавжди змінила моє життя. Не скаржуся, до мене дуже добре ставляться, але нестерпно хочеться додому, у “місто кавунів”, як називають Голу Пристань.

Часто мені сниться сон. Іду своєю вулицею до школи, на розі мене зустрічає подруга (де вона зараз?), і ми, сміючись, прямуємо до парку, де молоді матусі з візочками щебечуть до своїх малюків, милуємося чудовим водограєм, який б’є з-під землі. І не хочу прокидатися.

Мені іноді здається: все, що зараз відбувається, і є страшний сон, що він скоро закінчиться, і я знову побачу своїх друзів, повернуся додому. А поки що…

Моє рідне прекрасне місто! Як сумую я за тобою, за школою, учителями, сусідами, друзями. Війна розкидала нас по світу.

А може, це і є сон? Я прокинуся - і все буде, як колись.