Швиркіна Уляна

9-а клас, Харківський ліцей №62 Харківської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Юрченко Олена Михайлівна

Війна. Моя історія

Мозаїка війни

Зруйнований світанок

Був зимовий ранок. Незвичайний… Бо здебільшого люди о п’ятій годині ще спокійно сплять у своїх теплих ліжках. Та не в цей день.

Я, дивлячись з вікна моєї квартири на сьомому поверсі, бачила, як дорослі, немов сполохані мурахи перед грозою швидко збирали валізи, рюкзаки, мішки, кидали речі в автівки, саджали дітей, плакали, обіймались та їхали в невідомість.

Гроза прийшла неочікувано. Особливо тут вона грюкотіла дуже гучно, бо наше селище П’ятихатки, мальовниче місце з улюбленим моїм ліцеєм, з Фізико-технічним інститутом, який славиться на весь світ науковими розробками та дослідженнями, знаходиться за тридцять кілометрів від кордону з Росією. Саме ця країна напала на нас, як та егоїстична людина, що наступила на маленький мурашник, завдавши безглуздих руйнувань. Почалась війна…

Звуки неба

Я завжди думала, що небо безмежне, чисте й казкове. Лише дощ та гроза ненадовго затьмарюють його блакить. Дивлячись у височінь, розмірковувала, чому люди на свята бажають саме мирного неба, воно ж завжди таке.

Та з початком війни небо стало іншим. Червоно-сіра пелена пожеж, чорні хмари піднятого з землі пилу від вибухів, страхітливі звуки – все це притяг із собою ворог.

Свист літаків, шурхіт шахедів, що проносилися над головами, немов залізні чудовиська, заганяли людей у підвали. Всі жахливі гуки війни лунали тепер із захмар’я. Сумно…

Але ж небеса завжди змушують людей мріяти та радіти.

І дивлячись на безмежну блакить у спокійні хвилини сьогодення, хочеться вірити, що від цієї миті так буде завжди!

Адже небо для того, щоб надихати.

Я волонтерка

Промелькнули декілька довгих днів з початку війни, коли була надія, що все це швидко мине.

Вулиці спустіли. Люди, які залишилися, жили в підвалах.

Ми також нікуди не поїхали, бо мати не хотіла кидати моїх старших братів на самоті. Підтримка близьких стала найнеобхіднішою складовою для виживання.

Удень та вночі лунали вибухи. До нашого селища ніхто не міг доїхати. Харківське шосе, дорога до П’ятихаток, перетворилася на розжарену пательню.

Швидко пустішали полички в магазині, його відчиняли лише на пару годин удень.

Люди займали чергу о сьомій ранку і стійко стояли, незважаючи на мороз та вибухи. Звичайна їжа тепер була мрією.

Мої брати відразу стали волонтерами. Випікали хліб, готували гарячі обіди, розносили продукти. Про становище нашого селища вже дізналися, і небайдужі сміливі люди стали їздити до нас, ризикуючи життям.

Я з сестрою та матусею також не сиділи склавши руки. Ми стали піклуватися про людей з нашого під’їзду. Старенькі не хотіли виїжджати.

Незабаром ми вже знали, хто сам не може готувати, кому який продукт необхідний, чия вередлива киця не їсть нічого, крім корму. Не тільки наше піклування, а саме відчуття того, що їх не кинули, про них не забули та дбають, давало сили людям вижити.

Мені сподобалось бути волонтеркою, бо щире «Дякую» та лагідна посмішка бабусь і дідусів стали найкращими подарунками в темні часи війни.

Молитви

З них починає ранок більшість людей в Україні! Вони дають надію, коли лунають вибухи, допомагають заспокоїтись у небезпеці під ворожими обстрілами. Наповнюють тебе енергією, вгамовують біль та сум. Пам’ятаю, як ми з мамою читали молитви, і все затихало. Навіть той, хто не був віруючим, почав молитися під час війни.

У молитвах велика сила, любов та надія!

Заради майбутнього!

Немає такого народу, щоб так, як українці, любив свою країну, свободу, мову. Ми, сповиті колисковими Лесі Українки, виховані словом великого Кобзаря, завжди показували світу, що заслуговуємо називати себе незалежною нацією!

Ми боронимо кожну п’ядь нашої землі, ми співаємо, коли лунають вибухи й відбудовуємо те, що зруйнував ворог.

Ми об’єднані в одну велику родину, де біль та радість одна на всіх! Зараз кожен українець вкладає частинку своєї душі в перемогу! Наша боротьба, наша стійкість – заради майбутнього!