Богуш Іван, 9 клас, Середня загальноосвітня школа № 184 м. Києва 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Килихевич Олена Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. При звучанні цього слова кожна людина згадує щось сумне, болісне та неприємне. Від початку злочинного повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну пройшло майже 1000 днів. Тож який був мій шлях за ці дні? 16 лютого 2022 року, в День єднання очікувався наступ. Всі не вірили, що взагалі таке можливо. Побачивши схвильовану маму, я сказав: "Не переживай, ніякої війни не буде". А сам лягав спати і думав, як буде добре прокинутись живим.

24 лютого 2022 року о 5 ранку поспіхом в мою кімнату вбігає мати, вмикає світло, і я спочатку не розумію, що відбувається, але згодом, з новин зрозумів, що коїться. Було страшно.

За вікном час від часу лунали вибухи. Новини в телевізорі звучали цілий день, і ми думали, що будемо робити надалі. Для безпеки заклеїли вікна скотчем і лягли спати усі в одній кімнаті. Мені через втому вдалось заснути, а ось батьки не спали усю ніч. Наступного ранку було прийнято рішення їхати на Волинь, до батьків моєї мами. Дуже багато машин їхало на дорозі. Наш шлях повинен був пролягати через місто Буча.

Раптом машини попереду зупинилися. В небо піднімався чорний дим. Перед нами підірвали міст. Повернувши, ми рушили іншою дорогою.

Через 11 годин нарешті доїхали. Нас зустріли з обіймами, і це була перша приємна подія за той час. Майже кожен день я питав у батьків, коли ми поїдемо  додому, оскільки там залишилося все дороге та рідне. В селі однорічний племінник Назар допомагав відволіктися від поганих думок, ми гралися разом. На другий місяць перебування в селі мій батько вирішив, поки що один, повернутися додому. З того моменту я його не бачив місяць.

За цей час ми неймовірно за ним скучили, тоді нібито не вистачало деталі в великому механізмі.

І ось щасливий день настав. На свій день народження, в потязі, я прокидаюсь у Києві від слів "З днем народження!". Це був найкращий подарунок, бо згодом я, нарешті, побачив тата й свою кімнату. Надалі життя продовжувалося майже без змін, окрім того, що повітряні тривоги були досить часті і довгі. Ховалися від вибухів у підземному паркінгу, а під час навчання - в шкільному підвалі.

Коли надовго виключали електроенергію, я читав книги, грався з кішкою. Життя тривало.

Що ж, я розповів найголовніше, що сталося в моєму житті за ці дні війни. Можна підсумувати, що на початку було дуже страшно та важко, але з часом ти адаптуєшся. Кожної секунди я, як кожен українець, мрію щоб закінчилась ця клята війна. Слава Україні!