Захаренко Інна,

викладачка Великоолександрівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2

Війна. Моя історія

Питаю в долі, а що далі?

Калина міряє коралі

А ти летиш по магістралі.

Життя – це божевільне раллі.

Питаю в долі а що далі?

Л.Костенко

Чому не спиться? Чому якось не затишно? Чому так рано задзвонив телефон?

О 5.30 чоловікові зателефонував товариш із Ірпеня:

- Юрко, чуєш, у нас гучно!!! Усе почалося!!!

Нас із чоловіком ніби вітром здуло із постелі.

Згадую і плачу…

Немає мого Юрка, пішов у засвіти… А все ця клята війна… З тяжким серцем згадую 24 лютого. День народження мого батька, якого теж уже немає…

Цю дату запам’ятаю назавжди по хвилинах. Після страшної звістки була паніка, розгубленість, шок, бажання щось робити, щоб зайняти голову і руки, і не думати про погане. Увесь день на телефоні. Чоловік пішов до військкомату. Діти не вдома. Старший – у пожежній частині. Молодший у місті навчається, невістка з онукою теж там. А новини невтішні – міста ж обстрілюють. Скільки треба було сил, щоб переконати їх повернутися додому. Молоді, «зелені» ще, не розуміли, що відбувається. Ледь діждалася вечора, коли всі уже з’їхалися, не одна сива волосина з’явилася в моєму волоссі.

Згадую цей день, як страшний сон…

А потім два місяці в окупації. Ми до останнього не хотіли виїжджати з рідного селища, але цей день настав. Боляче було прощатися з нашою оселею, яку чоловік звів власними руками, де народилися і виросли наші сини, де промайнуло тридцять років подружнього життя…

Усі дуже важко пережили це, а особливо чоловік… Бо «там, де ми любимо, - наш дім, дім, який можуть покинути ноги, але не серця» (О.Голмс).

Як ми виїжджали, це взагалі окрема історія. Дякували Богу, що живі…

Місто Кривий Ріг прийняло нас гостинно… Але дуже незатишно почувалися в чужій квартирі, важко було спати на чужих подушках і вкриватися чужими ковдрами.

Були розгублені, сумні. Тільки тут ми зрозуміли ціну життя, таких простих речей, на які раніше не звертали уваги: як любимо свій дім, селище, один одного, що там, у Великій Олександрівці, ми прожили найкращі роки свого життя… І що так, як було до війни, уже не буде…

Вісім довгих і непростих місяців прожили в уже ніби рідному Кривому Розі. Плели «кікімори» разом із колегами, які теж виїхали з нашого селища, передавали воїнам ЗСУ смаколики та необхідні речі, донатили на дрони…

А потім, майже одночасно, - найрадісніша і найжахливіша звістки. Звільнення рідного селища – і смертельна хвороба чоловіка.

І радість – і сльози…

Повернення додому до вцілілого, але розграбованого будинку, боротьба за життя чоловіка далися важко… Глибокі шрами і потрясіння залишила війна у його душі, забрала дорогу людину…

Не вберегли, не врятували…

Життя ніби зупинилося, втратило сенс, стало безбарвним…

І тільки після довгоочікуваної зустрічі з онукою зібрала себе до купи, знайшла сили жити, працювати задля Перемоги.

Сьогодні разом із колегами тримаємо наш учительський стрій! Робимо все для того, щоб виховати покоління справжніх патріотів.

Плетемо сітки, заготовляємо консерви, шиємо адаптивний одяг для поранених у госпіталях, донатимо на ЗСУ, для своїх учнів-випускників, які зараз у лавах Збройних Сил України, робимо обереги власними руками.

Закупили і подарували, чи передали рідним, вишиванку-оберіг. Пам’ятаю тривожні, здивовані і водночас радісні очі Валерія Хаїта (мого учня-сироти, який зараз захищає Україну, на кілька годин приїхав до бабусі й забіг до школи на хвилинку), коли ми разом з Наталією Антонівною, директором школи, подарували йому вишиванку.

Ми, матері, знаємо і віримо, що воїна обов’язково збереже вишита сорочка та наша щира молитва. Дуже хочемо, щоб усі захисники живими повернулися додому.

Сподіваюся, що скоро закінчиться війна. Переконана – ми обов’язково переможемо, бо ми – українці!

Вільною буде держава – вільними будемо ми!